Це їхня помста

Нарешті приїжджають. Стоять біля рецепції пансіонату з валізами. Чекають на ключі від своїх кімнат. На перший погляд вони нічим особливим не вирізняються. Людмила та Юлія приїхали до Перемишля потягом із Києва, Світлана та Лариса - із Херсона. Одна з них взяла з собою сина-підлітка.

ІНТЕРВ’Ю З ВЦІЛІЛИМИ МИ ОПУБЛІКУЄМО У СУБОТУ, 5 ЖОВТНЯ, НА TVN24 GO.

Людмила та Юлія були ув’язнені в Донецьку ще до початку повномасштабного вторгнення, оскільки війна на сході України триває з 2014 року. Світлана та Лариса були ув’язнені в Херсоні, коли місто на кілька місяців окупували росіяни у 2022 році.

З Людмилою я познайомився ще кілька місяців тому.

- Чим більше ми про це говоритимемо, тим більше шансів, що росіяни облишать ці практики, - сказала вона мені тоді.

Про перебування Людмили Гусейнової у в’язниці можна прочитати в репортажі “Я мала з’їсти миску смердючої каші з щурячим послідом, інакше мене чекала кара” Це міг бути “стакан” або підвал”.

Обшук у будинку Людмили закінчився. Тепер, закинута в машину, вона їде в невідомість. У неї вже мішок на голові, а руки в наручниках. Вона чує скрип воріт і чоловічі голоси. Спотикається об якісь сходи й потрапляє в якесь приміщення.

Її затримали через те, що "забагато говорить". Потім вона дізнається, що на неї доносили, в тому числі, жінка, про дітей якої вона піклувалася. Що вона проукраїнська, що допомагає українським дітям у дитбудинку та контактує з українськими бійцями на фронті. На цей момент є 9 жовтня 2019 року.

Їй наказали роздягтися. Увійшли якісь чоловіки. Вони все коментували. Хтось торкався Людмили. Вони сміялися і питали один одного: “Кого привезли цього разу? Персики, курагу чи родзинки?”

Вона сиділа гола на підлозі.

- Не пам’ятаю, що було далі, - каже Людмила.

Через двох тижні, проведені у камері, де не дозволяли присісти на нари з 6 ранку до 10 вечора, її викликали на допит. Мішок на голову, ведуть нагору. Мішок з голови. Людмила бачить двох чоловіків. Це ті самі, що її заарештували. Вони починають кричати. Вони мажуть їй руки фарбою. Товстий шар фарби, яка потім всюди, на підлозі, на стінах, на її тілі. Вони виламують їй руки. Один з них каже, що вона стара. Але “фронтовикам”, мовляв, будь-який релакс буде корисний.

- Не пам’ятаю, що було далі, - каже Людмила.

Дзвонить Ігор (ім'я змінено) і каже, що їде в Миколаїв. Світлана має посилку для своїх друзів у цьому місті. Вони домовляються про зустріч о 17:00 біля магазину.

Після окупації Херсона росіянами Світлана долучається до руху опору. Вона надає українським військам так звані координати, тобто показники широти й довготи, які вказують на розташування російських військ. Співпрацює з чотирма групами активістів. Щодня вона надсилає до кількох сотень повідомлень.

17 серпня 2022 року, 17:00. Світлана з пестком на повідку та посилкою під пахвою чекає на Ігоря. Є! Під’їжджає машина, звідти вискакують троє чоловіків у військовій формі, балаклавах і з автоматами. Вони запитують її прізвище. Кажуть, що вона арештована.

Камера площею два на три метри, вбиральня за перегородкою, три місця для лежання, лавка, семеро осіб усередині. Першу ніч вона лежить на підлозі, не може заснути. Вранці вона чує, як хтось вигукує її прізвище: Шукайло! Відчиняються двері в камеру. Медичну маску на осі. Руки за спину. Це не допит. Вони запитують лише особисту інформацію та беруть відбитки пальців. Назад до камери.

Минає день.

Знову крик у коридорі: Шукайло! Це знову не допит. Щось типу очної ставки. Двоє чоловіків у балаклавах відкривають їй очі й запитують, чи знає вона чоловіка, який сидить у кріслі поруч. Руки Ігоря зв'язані за спиною, шапка натягнута на очі, голова опущена. Стає зрозуміло, що це він виказав її. Вона не відчуває злості.

Маску знову натягають їй на обличчя, закриваючи очі. Його вони кидають на підлогу, а Світлана сидить зовсім поруч, коли його починають бити. Глухі звуки ударів, крики мучителів, вереск жертви.

“Кажи чи знаєш його!” 

Цей жахливий звук, коли якийсь предмет - це може бути кийок - гамселить по тілу людини.

“Кажи чи знаєш його, бо ще одне ребро йому зламаю!”

І знову цей звук раз по раз.

“Кажи все, вони все знають…” - незв'язно кричить Ігор.

Світлана скулена на стільці. Прислухається до звуків ударів. Удар. Крик. Удар. Крик. Удар. Крик. І тиша.

Вона чує у голові відлуння власного серця, яке калатає, а в ногах - хрипке, важке дихання Ігоря.

У камері вона має записати, з ким співпрацювала. Цілу ніч вона думає, як написати, щоб уникнути побиття і нікого не зрадити. Вона пише, що всі її контакти були з незнайомими людьми. Що на ринку, на вулиці. Імена та прізвища? Вона не знає. Не знає. Непотрібне викреслити.

"Ви шість років бомбите Донбас, а там є діти! Ви не розумієте, що робите?" - кричить на Світлану російський “слідчий”.

- Але ж тут, у Херсоні, війна почалася лише з тих пір, як тут є російські війська. Кожен день я бачу ракети, які летять з Криму в бік Миколаєва та Одеси. Поки вас тут не було, війни не було. Мені дуже прикро і шкода дітей, які гинуть на Донбасі, але це ви винні в цій ситуації, - відповідає вона.

“Слідчий” кипить від люті. Він хапає стілець. Розмахується ним.

- Ви ж офіцер. Ви ж не битимете старшу жінку?

Росіянин жбурляє в допитувану олівець.

Її кидають в камеру. Їй доводиться голодувати.

- Як вас змінила в'язниця? - запитую її наприкінці інтерв’ю.

- Я зрозуміла, що дає людині силу, необхідну аби вижити, - лунає відповідь.

- І, мабуть, також відбувся мій поворот в напрямку до Бога.

- Я чіплялася за думку, що мій полон - це ціна, яку я повинна заплатити, щоб моя сім’я була ціла і могла жити. Якщо така ціна, то я готова бути тут - так я міркувала. Думала, що сиджу в тюрмі, щоб наші активісти могли й надалі робити свою справу для України. І я ні про що не шкодую. Якби мені довелося пережити це ще раз, я б поводилася так само, - запевняє Світлана.

Навколо багато військових машин. Лариса підходить до російського вояка і питає, що відбувається. Він каже їй триматися осторонь і нікуди не йти. Вона вийшла з дому разом із собакою.

"Як тебе звати? Де ти живеш?"

Він відповідає правдиво.

“Де твоя сестра та її чоловік?”

- Виїхали з Херсона, - відповідає Лариса.

Вже в машині. Вони заклеюють їй очі скотчем.

“Де твоя сестра, де твоя сестра?!” 

У старшої сестри Лариси є син, який служить в українській армії. Під час інтерв’ю Лариса не може сказати, хто він там, але стає зрозуміло, що це хтось важливий, оскільки його батьками починає цікавитися ФСБ. Чоловік сестри Лариси потрапив на кілька днів до в’язниці. Росіяни звинуватили його у співпраці з українськими військовими. Через кілька днів відпустили. Він сказав, що вдруге такого не витримає, що треба кудись ховатися.

Лариса знайшла порожню квартиру в Херсоні. Вона приносила їм їжу впродовж двох тижнів. До 6 серпня 2022 року, коли її затримали.

Її допитують російські поліцаї та військові.

Душать пластиковим пакетом.

Б’ють. Можливо, руками, кулаками, можливо, кийками. Лариса не знає.

Вони приставляють зброю до ніг і кричать, що ось-ось спустять курок.

“Де твоя сестра, де твоя сестра?!”

Вона не знає. Вони виїхали. Виїхали з міста.

- Я хотіла все перетерпіти і не виказати їм, де знаходиться моя сестра. Але…

Вони повалили її на підлогу. Наказали роздягтися. Вона лежала гола на холодній підлозі, коли почула, що хтось увійшов до кімнати. Чоловіків вона впізнала по голосаз. Один, другий, третій… Багато. Вони почали її штурхати. Бити. Знущатися. Вони розмовляли над її тілом. Планували, що будуть робити.

Вона крикнула, що все їм розповість. Розповість, де її сестра та чоловік.

- Я думала, що якщо я скажу їм, де моя сестра, вони мене відпустять, - пояснює вона.

Вони дозволяють їй одягнутися. Пакують в машину. Її везуть, як виявилося, за вказаною нею адресою. Очі тоді має все ще заклеєні скотчем.

У камері сидить із сестрою.

- Ми обоє плакали. Я благала її пробачити мене.

- Вона пробачила?

- Так.

Її чоловіка розбудив собака, просився аби вивели на вулицю. Чоловік сповз з ліжка, забрав чотирилапого, вийшли з дому.

Юлія не знає, скільки часу минуло, коли двері з гуркотом відчиняються. Хтось пожбурює пса в помешкання, кричить, щоб його забрали, а то застрелять. Кілька чоловіків ходять по дому, раз по раз копають ногами і б'ють чоловіка Юлії, який сидить на підлозі в кутку кімнати з руками в наручниках за спиною.

Сімнадцятирічний син Юлії прокидається і плаче від жаху. Молодший, десятирічний, спить.

Обшук триває. На килим падають різні предмети. Юлія та її чоловік є українськими шпигунами та виконують завдання для СБУ, - стверджують чоловіки. І також, що вони розставили по району “маячки” (пристрої, які подають сигнали для наведення артилерії чи авіації - ред.). Юлія протестує і каже, що це неправда, що у неї слабке серце.

Вони забирають електронні пристрої, телефони, носії інформації та фотоапарат. І Юлію з мішком на голові. Вона не знає, де знаходиться. Не знає, що її чоловіка забрали іншою машиною і що вона не побачить його багато місяців.

- Розказуй, що ти робила і як співпрацювала з українськими спецслужбами, - наказують функціонери.

Вона нічого не знає. Вона нічого не розуміє.

- Зараз ти підпишеш чистий аркуш паперу. А ми потім напишемо все, що нам потрібно.

Вона відмовляється. Хтось підходить і щось затягує на шиї. Юлія задихається. Крутить головою, що це нічого не дасть.

Її б’ють. Увечері запихають у вузьку кімнату, в якій дуже гучно грає музика. Роздягають. Ставлять до стіни. Починають бити по боках.

Юлія намагається прикритися руками.

Не можна. Якщо вона так робитиме, вони будуть бити ще сильніше.

Вона завмирає нерухома.

Б’ють.

Вона просить їх зупинитися.

Вони не зупиняються. Припиняють. Кладуть її на стіл. Юлія відчуває на своєму тілі гумові кийки. Вони совають ними, тицяють, штовхають між ноги. Вливають до рота літрами воду. Їй вибивають передні зуби.

Вона нічого не підписує. Сидить біля стіни, плаче. Вона чує, як у сусідній камері катують її чоловіка. І вона нічим не може йому допомогти.

Тричі вона відмовляється підписати згоду на співпрацю з російськими спецслужбами. Підписує після четвертого допиту, коли їй показують документи, що її синочків віддають в дитячий будинок.

Під час інтерв'ю Юля на мить замовкає. Шукає подумки один спогад.

- Я хотіла би розповісти про одну ситуацію...

Вона набирається духу й каже:

- Вони мене душили. Одному з них подзвонила дружина. І вона йому каже: “Коханий, наша дитина захворіла, на. треба негайно потрапити в лікарню”. А він відповідає: “Добре, кохана, я вже закінчую роботу, незабаром приїду”. І в цей момент ти розумієш, що у цього чоловіка є сім’я, у нього теж є діти… Саме в той момент як вони тебе б’ють, душать, він відповідає дружині: “Добре, люба, вже повертаюся”.

Іншого разу Юлію викликали до слідчого, який там працював за української влади, а потім перейшов на бік ДНР. Це було після того, як вона все підписала.

- Ви розумієте, що ми нічого поганого не зробили? - питає Юлія.

“Так, я знаю. У нас немає доказів проти вас. Я знаю, що ви невинні”.

- Вам не шкода моїх дітей?

“Шкода”.

- А не боїтеся, що все це повернеться до вас, прокляттям, як бумеранг?

 "А що ви пропонуєте? Вісім спецслужбістів пішли вас арештовувати. А я тепер маю сказати, що ви сиділи півтора року ні за що? Чи звинувачувати цих спецслужбістів у тому, що вони вас незаконно заарештували? І посадити їх до в’язниці?”

- Так і треба зробити, - відповідає Юлія.

“Я теж хочу жити”, - каже чиновник.

Пристрастю Людмили була музика. З дитинства грала на фортепіано. У в'язниці музика, яка звучала в її пам'яті, допомогла їй вижити, хоча б на мить перенестися кудись в інше місце, далеко. Вона боялася, що після всього цього забуде ноти і не зможе грати. Але виявилося, що ці побоювання були марними. Іноді вона сідає за піаніно.

Однак після того, як її змусили їсти щурячий і мишачий послід, вона не в стані торкнутися вареної їжі. Їсть лише, щоб не знепритомніти, щоб якось функціонувати.

Світлана у в’язниці знову відкрила віру в Бога. Вона усвідомила, наскільки важлива для неї сім'я.

Лариса донині бореться з почуттям провини.

Юлія, колись душа компанії, не любить людей. Вона більше нікому не може довіряти.

Після останнього інтерв’ю я розмовляю з Віолою Рембецькою та Ізабелою Трибус.

Психотравматологині займалися так званою стабілізацією жінок, які розповідають свої історії.

- Тобто йдеться про вплив, який мав на меті забезпечити, щоб про їхню травму подбали, зрозуміли, допомогли виплакати та пережити в безпечних умовах, - пояснює Віола. 

- Ми мали переконатися, що розповідь цих історій не стане джерелом ще одного обтяжливого досвіду, тобто повторної травматизації, - додає вона.

Іза і Віола є досвідченими терапевтками, які роками працюють з людьми, що борються з травмами.

- Коли ті, хто вижив, перебували у в’язниці, вони відчували, що світ про них забув. Їм також було важко, що ніхто не дізнається про те, через що вони проходили, - пояснює Іза.

- Тому сьогодні для них так важливо про це голосно говорити. Для них дуже важливе право розповісти свою власну історію так, як вони хочуть її розповісти, на власних умовах. Крім того, ці жінки розповідаючи свої історії, роблять це для інших жінок, які досі ув’язнені росіянами. І це елемент того, що ми називаємо психологічною реабілітацією людей, які пережили травму. Реабілітацією, тобто поверненням до психічного благополуччя. Важливу роль у цьому процесі відіграє повернення відчуття контролю над своїм життям, якого вони були позбавлені у в’язниці під час тортур. Вони розповідають світові про те, що вони пережили, вони роблять це з певною метою, вони вирішують це…

- Так, розповідання цих історій дає вам відчуття відновлення контролю. Це надзвичайно важливо. Більш того, люди, які мали такий досвід, хочуть висловитися. Але дуже часто не вистачає реципієнтів, які б розуміли і підходили у спосіб, як ми це називаємо - “з розумінням травми” - і слухали ці історії такими як їх розповідають, а не створювали їх для використання чогось чи когось, - додає Віола.

- Людмило, чи не хотіли б ви щось додати на завершення інтерв’ю?

- Я розповідаю все це докладно не для того, щоб комусь стало мене шкода, а для того, щоб світ зрозумів, що відбувається в російських тюрмах в окупованій Україні. Росіяни знущаються там над сотнями жінок. Це найголовніше, що я хотіла сказати.

Юлія наприкінці інтерв’ю говорить повільно, чітко, зважуючи кожне слово. Здається, що чуєш важкі камені, що гепають об підлогу з кожним словом.

- Я ненавиджу Росію і росіян. У мене там родичі, це правда. Але це не змінює моєї ненависті до всіх цих людей. Вони зруйнували моє життя. Забрали все моє майно, час і здоров'я. Вони забрали в мене життя, - зізнається вона.

- Кожна наша історія, яку ми вам розповідаємо, це цвях у труну нашого ворога. Це наша помста, - каже Світлана.

7-10 липня в пансіонаті поблизу Перемишля відбулися інтерв’ю з Людмилою Гусейновою, Світланою Шукайло, Ларисою Зубко та Юлією Дворниченко. Ті, хто вижив, на наше запрошення приїхали з України, а потім повернулися до себе додому.

Репортаж здійснено в рамках стипендії імені Дмитра Рибакова, яку присуджує Колегіум Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського з фондів Генерального консульства США в Кракові.

Автор висловлює подяку Віолі Рембецькій та Ізабелі Трибус за неоціненну психологічну підтримку у підготовці репортажу, а також волонтерам Товариства Український Дім у Перемишлі.