Діти сиві від стресу

Про дітей, яких росіяни утримували в підвалах, які перетворили не лише на тюрми, а й на місця тортур. Про дітей, які бачили смерть своїх близьких і тіла на вулицях. Про дітей, які змушені були стати дорослими за одну ніч і піклуватися про своїх бабусь і дідусів чи молодших братів і сестер – ми говоримо з тими, хто допомагає найменшим, позбавленим дитинства.

- Знищення дитинства призводить до того, що руйнується майбутнє. Ці діти, які зараз страждають, швидше за все, будуть страждати все життя. Ці рани, як фізичні, так і психічні, не загояться, коли конфлікт закінчиться, - каже речник ЮНІСЕФ у Польщі Ян Братковський.

- Психологи мені розповідали про дітей, які через пережитих стрес посивіли, - додає журналістка Тетяна Колесниченко.

- Я відчував злість впродовж десяти років. Я знаю, скільки людей вбили російські солдати. Але мені довелося навчитися жити з цією емоцією, і я навчилася, тому що емоції потрібно контролювати. Проте найважче це зробити, коли йдеться про дітей, - зізнається Мирослава Керик з "Українського дому".

- У мене особливі емоції викликала діяльність однієї з неурядових організацій, яка облаштовувала сховища для дітей у різних місцях, особливо в маленьких містах України, як щось на кшталт ігрових кімнат, - розповідає Томаш Сребницкий, психолог і психотерапевт з Варшавського медичного університету.

***

Уяви собі гойдалку на задньому дворі, десь між багатоповерхівками. Вона барвиста і асоціюється з забавою. Вона дозволяє відірватися від землі, опинитися ближче до неба і спробувати хоча б на мить не думати про буденні проблеми. Але тобі десять, одинадцять, може, дванадцять років.То які ж у тебе можуть бути клопоти?!

Ти озираєшся навколо і бачиш, що навколишні багатоповерхівки вже не такі високі, як раніше. І не тому, що ти трохи підріс і тепер усе здається меншим, ніж колись. Багатоквартирні будинки просто перестали бути домівкою для твоїх приятелів. Вони вже навіть не багатоповерхівки, відколи росіяни скинули на них свої бомби. Там, де були кімнати твоїх друзів, лише сірий бетонний каркас. Порожній і огидний.

Про що ти думаєш, дивлячись на цей мертвий житловий будинок? А може, ти взагалі намагаєшся не дивитися? Але навіть тоді його важко не бачити. Навіть вночі, коли закриваєш очі. Можливо, замислюєшся, де зараз твої друзі, які давно виїхали звідси. Можливо запитуєш себе, чи вони коли-небудь повернуться. А може, уявляєш, що й ти нарешті виїдеш звідси і забереш з собою образ цієї барвистої гойдалки, стираючи з пам'яті сірість, яка панує у всій околиці. Так само, як міни - заховані там, де колись ви з друзями бавилися.

В Україні є сотні, а може, й тисячі дітей, яким не потрібно уявляти все це, бо вони надто добре знають цей світ. Часто перебуваючи під опікою бабусі чи дідуся, вони нерідко мусять піклуватися про старше покоління або молодших братів і сестер. Кожна війна приносить таку зміну ролей. Це позбавляє найменших дитинства, і багатьом з них доводиться дуже швидко дорослішати.

- Нам, дорослим, важко було зрозуміти, чому почалася війна і чому Путін напав на Україну. Ще важче було пояснити дітям, що почали падати бомби і треба було хапати те, що було під рукою, і тікати, - каже нам голова "Українського дому" Мирослава Керик.

Коли починається війна, світ руйнується, почуття безпеки руйнується, а звичні правила зникають. Життям керує хаос. А діти ж так потребують рутини і стабільності…

- Зворушливо те, як ці діти іноді розповідають про солдатів і про те, що вони пережили. Вони роблять це так, що я, в певному сенсі, їм співчуваю. Хоча я знаю, що вони не можуть інакше. Коли їм десять-одинадцять років, вони говорять так, ніби їм тридцять. Ситуація змусила їх стати зрілими, - каже доктор Томаш Сребницкий, психолог і психотерапевт з Варшавського медичного університету.

- Я не в стані уявити, як психіка такої дитини раптом змушена стати дорослою. Скільки зусиль доводиться докласти дитині, щоб перебрати на себе, наприклад, роль батька, коли вона тікає з війни разом із мамою та братами та сестрами, - додає експерт.

Речник ЮНІСЕФ у Польщі Ян Братковський також звертає увагу на те, з чим зараз стикаються дуже молоді люди в Україні.

- Ми зустрічаємо багато молоді, яка потребує допомоги. Тих, кого позбавили нормальності, вкрали дитинство. Кожен день їм доводиться думати категоріями і про речі, з якими не можуть впоратися багато дорослих, - каже він. Переконує, що життя українських дітей на територіях, безпосередньо охоплених бойовими діями, далеке від того, яким ми зазвичай уявляємо дитинство. А це ж має бути час навчання, розвитку характеру та розвитку свого потенціалу. Однак для того, щоб це стало можливим, потрібне відчуття безпеки та стабільності.

Багато дітей в Україні не знають іншої реальності, окрім тієї, яка їх оточує сьогодні. Наймолодші діти були змушені шукати безпеки в сховищах, підвалах і станціях метро, скільки вони себе пам'ятають. Школи перестали бути безпечним місцем, тому багато дітей змушені навчатися дистанційно. І навіть така освіта не завжди можлива. У багатьох випадках про використання комп’ютерів не може бути й мови. Єдине вікно в світ освіти - це телефон, якщо доступ до Інтернету взагалі є. У цих умовах складно будувати стосунки з однолітками. І так ось уже кілька років. Спочатку була пандемія, а потім почалася війна.

Ті, хто від початку війни допомагає її найменшим жертвам, як-от представники ЮНІСЕФ, кажуть, що криза в Україні після російського нападу - це криза прав дитини.

- Це означає, що права дитини, закріплені в Конвенції про права дитини, 35-річчя якої ми відзначили нещодавно, порушуються на кожному кроці. Їх здоров'я та життя під загрозою. Їхня свобода розвиватися, навчатися, пересуватися та будувати стосунки обмежена. По суті, весь список прав перекреслила ця війна, - б’є на сполох Ян Братковський.

Він розповідає, що чують співробітники його організації від молоді в Україні.

- Вони кажуть, що бояться, що сумують за близькими і за дитинством, яке в них відібрали. Вони хотіли б знову зустрітися зі своїми друзями та родиною, але не можуть вільно пересуватися територією, оскільки в багатьох місцях територія замінована або є нерозірвані бомби. Це показує, наскільки їм доводиться турбуватися про свою безпеку на кожному кроці, буквально на кожному кроці, - додає речник ЮНІСЕФ у Польщі.

На це звертає увагу і Мирослава Керик, коли розповідає про дітей, яких росіяни утримували у підвалах, які перетворили не лише на в’язниці, а й на місця тортур. Інші діти ховалися у підвалах, побоюючись за своє життя та життя своїх родин. А ще іншим малим українцям доводилося бачити мертвих людей, що лежали на вулицях.

- Для багатьох наших дітей ці переживання є величезною травмою. Якщо вони не отримають допомоги, вони можуть страждати від наслідків все життя. Особливо ті з них, хто був свідком насильства. На жаль, це жахливі події. Тому дуже важливо підтримувати і пояснювати, чому люди такі жорстокі і чому йде війна, - наголошує Мирослава Керик.

Однак пояснити все це дітям важко, бо й дорослі не все добре розуміють. Адже міжнародне право гарантує дітям особливий захист під час збройних конфліктів. Кримінолог і міжнародний суддя Даріуш Сєліцький нагадує, що це було вже у звичаєвому праві.

- Переселення, примусова депортація, усиновлення без згоди батьків. Все це прописано в гуманітарному праві. Ще до того, як виникла думка записати ці звичаї, вони були сформульовані. І це було навіть у культурах, старших за наше право, які ми знаємо із західної культури, - наголошує суддя. Він додає, що цей захист простирається далеко, адже враховує не лише життя та здоров’я дітей, а й їхню безпеку щодо психофізичного розвитку, а також зв’язки з батьками та близькими.

- Працюючи в Африці, працюючи в Сомалі, я досліджував звичаєве воєнне право і виявилося, що там є особлива категорія людей, яких не можна вбивати списом. І діти вказані першими як особливо захищена категорія, - додає Даріуш Сєліцький.

Щоденні звіти з України та статистика трирічного вторгнення Росії показують, що в Україні режим Путіна та його солдати постійно ігнорують правові гарантії.

- Будь-яке завдання шкоди дитині неприпустиме. На жаль, від війни завжди найбільше страждали діти. І для дітей незрозуміло, чому дорослі, такі круті, такі розумні, роблять такі дурниці, - наголошує Міхал Ленчинський, медик-рятівник, який займається транспортуванням українських дітей, які потребують медичної допомоги.

У складі Humanosh Emergency Medical Team з ним співпрацює з Пьотр Скопєц, який розповідає нам про українські родини. Разом вони заохочували їх переїхати з прифронтових міст у безпечніше місце.

– До однієї з таких сімей через рік дійшло, що необхідно тікати. Це була молода матір з трьома дітьми від шести до дванадцяти років. Вони там чекали кожного нашого приїзду. Нарешті ми успішно вивезли їх до Польщі. Зараз вони в безпеці під нашою опікою, і ми бачимо, що ці діти функціонують зовсім по-іншому. Ми бачимо їх радість, щастя та посмішки на їхніх обличчях. Також бачимо, що вони починають з апетитом їсти, а раніше не дуже хотіли. Бачити таке дійсно приносить велику радість, - зізнається Пьотр Скопєц.

– Час від часу я переглядаю фотографії українських родин із домашніх свят чи шкільних заходів, - каже Ян Братковський. 

- Я постійно дивуюся, як це можливо, що вони здатні досягти такої видимості нормальності. Незважаючи на те, що сирена тривоги може пролунати будь-якої миті, вони намагаються жити нормально. Комусь це вдається, комусь ні. Але кожному, можливо, доведеться мати справу з травмою, спричиненою тим, що зараз відбувається, протягом багатьох років, - наголошує речник UNICEF в Польщі.

- Знищення дитинства призводить до того, що руйнується майбутнє. Ці діти, які зараз страждають, швидше за все, будуть страждати все життя. Ці рани, як фізичні, так і душевні, не загояться після закінчення конфлікту, - додає Ян Братковський.

Багато дітей уже сьогодні переживають травми війни. Це, зокрема, бачила в Бучі під Києвом автор репортажів з України Тетяна Колесниченко. Коли вона була там через два роки після визволення області, спілкувалася з психологами невеличкої клініки, якою опікується міська рада.

- Щойно її відкрили. Минуло лише два місяці, а там проведено вже понад дві тисячі сеансів. Це свідчить про величезну травму, з якою там стикаються люди. Психологи мені розповідали про дітей, які посивіли від стресу. Сексуальне насильство, вбивства батьків прямо на очах у дітей... Абсолютно екстремальні випадки, - перераховує журналістка порталу Wirtualna Polska.

У своїй роботі вона зустрічалася з наймолодшими жертвами війни, які пережили нальоти російської авіації на клініки та лікарні в Україні. Вона бачила, серед іншого, руйнування найбільшої дитячої лікарні - Охматдиту в Києві. Російські ракети впали на нього у липні минулого року.

- Я спілкувався з хлопцем, який був у будівлі, враженій ракетою. У той час він проходив діаліз, оскільки у нього ниркова недостатність і йому доводиться проходити цю процедуру щодня. Цілковите диво, що діти вижили після цього нападу. Стеля, яка обвалилася на них, сперлас на апарати для діалізу, тож це справді було величезним везінням. Через день я зустріла цього хлопчика в іншій лікарні. Я запитала його про все це, а він лише знизав плечима і сказав, що вже все добре. Біля нього стояла його мати, вона була сива і в неї навіть за день після всього цього тремтіли руки, - розповідає Тетяна Колесниченко. Вона додає, що часто бачить серед героїв своїх репортажів з України те, що психологи називають емоційною ізоляцією. Йдеться про те, як ви справляєтеся з болісними переживаннями - ви просто вимикаєте свої емоції, щоб вижити тут і зараз.

Звичайно, спокій в цьому випадку ілюзорний. Доктор Томаш Сребницкий пояснює, що коли дитина відключає спогади про минулий досвід, вона може функціонувати, здавалося б, нормально.

- Завдяки своїй співпраці та адаптації вона може навіть викликати захоплення у оточуючих. Вона поводитиметься так, ніби нічого не сталося. Буде дуже ввічливою, на вигляд веселою і готовою до співпраці. Однак це може супроводжуватися раптовими спалахами гніву, які будуть нагадувати різні важкі ситуації. Це також можуть бути, наприклад, раптові напади агресії або нічні кошмари. Також ми можемо мати справу з ідеалізацією війни, в якій дитина мріятиме стати солдатом, вступити в конфлікт і рятувати людей. Тому вона намагатиметься якнайшвидше вплинути на ситуацію, на яку фактично не має впливу, - пояснює доктор Сребницький.

Коли українці повертаються до подій лютого 2022 року, коли Росія розпочала вторгнення в Україну, вони наголошують, що це не був початок страху, з яким вони стикаються й сьогодні. Все почалося набагато раніше, коли росіяни напали у 2014 році. Вже тоді багатьом дітям та їхнім батькам довелося шукати новий дім, переїжджаючи з Донбасу, Луганська та Донецька до, наприклад, Харкова та Маріуполя. Через кілька років, коли знову почали падати бомби, багатьом людям довелося хапати те, що було під рукою, і тікати. Вони знову стали біженцями.

- Коли я думаю про політику Путіна і про те, що відбувається з українськими родинами, мені стає страшенно боляче. Це неймовірний біль. Десять років я відчувала гнів. Я знаю, скільки людей вбили російські солдати. Але мені довелося навчитися жити з цією емоцією, і я навчилася, тому що емоції потрібно контролювати. Проте найважче це зробити, коли йдеться про дітей, - зізнається Мирослава Керик з “Українського дому”.

Відчуття безпорадності намагаються подолати неурядові організації, допомагаючи як тим, хто виїхав з України, рятуючись від війни, так і тим, хто там залишився. Багато волонтерів зосереджуються на дітях, намагаючись відновити та зберегти якомога більше нормальності в їхньому житті. Коли ми запитуємо Міхала Ленчинського, чому він та його друзі з фундації Humanosh наражають себе на ризик, беручи участь у медичних транспортуваннях дітей-пацієнтів з України, він відповідає, не вагаючись.

- Ми робимо це для наших дітей, щоб вони не мусили переживати жахів війни. Я щасливий, що мої діти можуть жити в країні, де немає війни. І я радий за всіх дітей, яких нам вдалося разом захистити та транспортувати у безпечні місця, - каже рятувальник.

Організації, асоціації та фонди, що діють в Україні допомагають в різний спосіб. Вони доставляють медичне обладнання, ліки, продукти харчування, пальне та воду. Але не тільки це.

- Особливі емоції в мене викликала діяльність однієї з громадських організацій, яка займалася оздобленням сховищ для дітей у різних місцях, особливо в маленьких містах України, - каже Томаш Сребницкий.

- Ця організація перетворювала сховища, звісно, в доступний спосіб, на щось на кшталт ігрових кімнат і розважала дітей дошкільного віку, коли їм доводилося йти в це укриття. Це вже була для них жорстока буденність, але в своєму дитячому світі вони йшли в ці місця за чимось приємним. Ходили дивитися мультфільми, співати та малювати, - розповідає психолог із Варшавського медичного університету.

На його думку, це свідчить про те, що кожне, навіть найбільше, потрясіння може стати часом, коли знайдуться люди, які зрозуміють, що варто діяти і дбати про благополуччя дітей.

- Ми не можемо вплинути ні на дії Путіна, ні на дії російських солдатів, але ми можемо робити добро поруч з людьми, незважаючи на те, що відбувається навколо нас. Для мене це було особливо зворушливо і давало надію, що доля цих дітей буде значно легшою, коли все закінчиться, - зізнається Томаш Сребницкий.

- Мені здається, що мрія всіх дітей в Україні і не тільки в Україні, а й усіх постраждалих у збройних конфліктах дітей - щоб настав спокій. Неважливо, чи ми це називаємо спокоєм, миром чи мирним небом, тобто спокійним небом над головою, - стверджує Пьотр Скопєц з фундації Humanosh.

- Для цих дітей важливо, щоб закінчилася війна і вони могли повернутися додому, до своїх сімей, до однолітків і жити там, де немає насильства, руйнувань, згарищ, смерті, постійних сирен і браку світла, води і газу. Найбільше вони хотіли б повернутися до ігор у школі, до ігор на майданчику, просто до своєї кімнати, - додає він.

Питання, коли настане цей мир, ми ставимо собі вже не перший рік. Але все частіше замислюємося, чим закінчиться ця війна. Що буде з дітьми, яких викрали, вивезли до Росії, позбавили ідентичності та русифікували? Чи повернуться вони колись додому? Скільки з депортованих малих українців повірять росіянам, які місяцями твердять їм, що їхні батьки не цікавляться їхньою долею і не хочуть їх більше бачити? Чи постануть коли-небудь перед судом ті, хто організував ці викрадення та примусове усиновлення в Росії? Чи побачимо ми в Міжнародному кримінальному суді процеси над військовими злочинцями? Чи українські діти виростуть з відчуттям подвійної несправедливості - спричиненої спочатку самою війною, а потім відсутністю відповідальності тих, хто вчиняв напади на школи, дитсадки, поліклініки, лікарні та багато інших місць, де перебували наймолодші жертви російського вторгнення?

Zobacz w TVN24GO: "OBRABOWANE Z DZIECIŃSTWA"