У тіні Стіни. "Місцеві вірять, що коли запустять ракету, вона полетить до великих міст, а наші містечка омине"

Втім під кордоном стоять порожні маркети. Наприклад "Бєдронка" біля самого переходу. Великий ангар, а на стоянці окрім моєї лише одна автівка. - Що тут так порожньо? - питаю пані, яка розкладає товар на полиці. - Ви й самі відповісте на це запитання,- каже вона з лукавою посмішкою. Можливо, керівництво забороняє їй говорити з клієнтами про міжнародну політику. - А завжди так було? – вдаю дурника. - От же ж…Звісно, не завжди.

Кілька днів тому, мандруючи пальцем по карті, я вибрав Гурово Ілавецьке, розташоване за п'ятнадцять кілометрів від кордону з Калінінградською областю. Непримітне містечко, яке нічим не вирізняється. Це так здається на перший погляд. Однак і в цьому випадку підтверджується стара журналістська істина про те, що "непримітних" місць не буває. Багато років тому десятки тисяч українців були переселені до Гурова Ілавецького та навколишніх сіл. Це місце, де десятиліттями, в безпосередній близькості від російських "Іскандерів", квітне українська культура.

Від Гданська до Гурова дві години їзди. За Ельблонгом вже закінчуються несамовито жовті в цю пору, пласкі до виднокола жулавські ріпакові поля. Починаються пагорби, звивисті дороги, цегляні сільські будинки, липи скраю шляху та знаки, що попереджають про корів на дорозі. Починається Вармія.

Гурово Ілавецьке - найменше місто в Польщі. Це якщо про площу (заледве 3,3 квадратних кілометри), а не про населення, хоча воно також скорочується надзвичайно швидкими темпами. У 1995 році в місті проживало 4845 жителів, сьогодні - 3840. За останні двадцять років чисельність населення зменшилася тут більш як на сімнадцять відсотків.

Коли Едвард Дримух, керівник технічно-інвестиційного відділу гурівського магістрату, досяг пенсійного віку, місто оголосило на його посаду чотири конкурси поспіль. Марно: знайти наступника пана Едка виявилося не до виконання. Не було охочих із відповідною кваліфікацією. То що мали робити? Сьогодні пан Едвард називає себе "працюючим пенсіонером".

Коли заходжу до кімнати, там якраз триває якась технічна нарада. За великим столом сидять будівельники. Питаю про пана Дримуха, а ті дивуються:

- То ти Едка не знаєш?

Він сидить біля вікна, встромивши носа в монітор комп’ютера. Худорлявий, енергійний, посміхається, привітно вітається, зараз не має часу, нарада по нараді, домовляємося за дві години. Але то не буде втрачений час. Бо на мене вже чекає "Марися", директорка української школи.

Марія Ольга Сич, директорка Шкільного комплексу з українською мовою навчання в Ґурові Ілавецькому, приглядається до мене уважно, відсторонено і - принаймні на початку - з відчутною недовірою.

Її батьків у 1947 році привезли сюди в рамках акції "Вісла" з околиць Любачова. Їм дали дві години на збори, потім кілька тижнів подорожі у вагоні для худоби, врешті новий дім і нове життя в чужому місці. Вона вважає себе українкою, але також вармянкою, а отже й полькою. Маю враження, що порядок у цьому переліку має принципове значення. - Батьки відчували образу й гіркоту до поляків, які вигнали їх з батьківщини? - запитую її. - Звичайно, але з того, що розповідали батьки й діди, то першим почуттям точно був страх. Вже потім вони розмірковували: хто і чому їх скривдив? Але нам, дітям, було сказано, що ми маємо пробачити і жити там, куди нас виселили, що ми маємо тут знайти свою малу батьківщину, - відповідає вона.

Пані директорка сидить за столом, а за нею на стіні намальована копія картини Іллі Рєпіна "Козаки пишуть листа султану". Зображена там сцена (швидше за все уявна, бо сам лист визнано містифікацією), у якій козаки Запорізької Січі відповідають султанові буйно нашпигованим вульгаризмами текстом. На заклик скласти зброю відповідають турецькому владиці приблизно так само, як нещодавно відповіли українські захисники острова Зміїний росіянам, коли ті закликали їх здатися.

- Стосунки поміж нами, українцями та місцевими поляками бували різні, змінювалися. На початку владі було важливо розділити жителів, люди людей мали боятися. За допомогою страху легше управляти. Але сусід із сусідом почали ладити. Потрошки ми почали знайомитися, з часом контакти почали переростати в дружбу, а потім були укладені перші змішані шлюби. Все це я знаю з розповідей і з власного досвіду. З часом наші культури почали переплітатися, і ми створили таку дуже цікаву, різноманітну спільноту. У нас тут своя мала Батьківщина, де ми розуміємо і поважаємо одне одного, ми любимо їздити одне до одного на свята, організовуємо фестивалі української та вільнюської (литовської – ред.) культури, ми зустрічаємося на цих заходах... - розпоідає Марія Ольга Сич. - Але ж є серед поляків антибіженські, антиукраїнські чи, ширше, ксенофобські настрої. Можливо, це лише питання часу, щоб переконатися в цьому, - піддаю я сумніву оптимізм директорки, намагаюся залишити подряпину на картині, написаній пастельними фарбами. - Я вважаю, що такі проблеми завжди можуть виникнути, - відповідає Марія Ольга Сич. - З обох боків, польського й українського, були й є крайні середовища, які хочуть щось виграти на антименшинних, антинімецьких чи антиукраїнських настроях. Ці люди грають на емоціях заради конкретних політичних цілей. Але я вірю, що більшість проявить мудрість. Навіть якщо хтось захоче посварити поляків і українців, йому це не вдасться. - Звідки така переконаність? - Війна показала, що ми дуже близькі один одному народи, якщо йдеться про мову, культуру чи релігію. Так було віддавна, для мене в цьому немає нічого нового, але тепер ми всі це бачимо.

З точки зору Гурова Ілавецького багато речей можуть здатися очевидними. Деякі теми тут уже пропрацювали у вісімдесятих роках.

- У 1984 році, після навчання, ми з чоловіком повернулися до Гурова. Почали створювати цю школу, - розповідає Марія Ольга Сич. Її чоловік Мирон Сич, про якого згадує, був депутатом Сейму, а зараз є віце-маршалком Вармінсько-Мазурського воєводства.

- А потім ми почули, що є бажання створити "якийсь український центр". Це минулося, коли виявилося, що ми відкриті до польського середовища і хочемо лише додати колориту цій місцевості, – додає вона.

Окрема школа з українською мовою навчання постала у 1990 році. Сьогодні тут працює початкова школа, ліцей та школа-інтернат. У школі навчаються українські діти та молодь з усієї Польщі. 24 лютого в інтернаті були вільні місця, їх заповнила молодь, яка рятувалася від війни. У школі створили своєрідний центр, куди направляли біженців. Звідси сім’ї потрапляли в порожні квартири та будинки в околицях. Зараз у школі навчається понад 150 учнів з України, з яких понад 70 – воєнні біженці, які прибули сюди після 24 лютого.

- Не всі українці, які тікають від війни, хочуть до нас, хоча знають, що тут про них добре подбають, що будуть серед своїх. Не хочуть, бо бояться близькості кордону з Росією, - зізнається пані директорка. - А ви, мешканці цих районів, що про це думаєте? Прямо за межею стоять російські танки. - До війни це не мало великого значення. Ми знали, де живемо, звикли. Були спроби налагодити співпрацю між нашими місцевими органами влади та їхніми – з Калінінградської області, від Семпополя через кордон сплавлялися до Багратіоновська. Але вже, анексія Криму, власне кажучи, спричинила колапс. Ми зрозуміли, що у росіян зовсім інший менталітет. Вони були не проти анексії Криму і того, що Росія зайшла на Луганську і Донецьку території, що вона почала війну. Тоді ми зрозуміли, що у нас поруч... Може, не вороги, а сусіди, на яких треба... Треба з ними співпрацювати обережніше. - Усвідомлення цього проявляється у повсякденному житті? - Ми намагаємося жити нормальним життям. Але тут маємо величезну стіну у вигляді кордону. Це величезна проблема для нашого регіону. Кожне воєводство може співпрацювати зі своїм сусідом, а у нас тут багато кілометрів стіни. - Кияни тікали зі столиці до Бучі, вважаючи, що там безпечніше, хоча й ближче до кордону з Росією. Не хотіли вірити, що прийдуть танки. Гурово Ілавецьке для Ольштина - як Буча для Києва. - Пані теж так вважає? - Приклад Бучі показує, і, зрештою, подібне було під час Другої світової війни, що коли росіяни йдуть, вони нічого після себе не залишають... Ми взагалі не повинні відчувати себе настільки комфортно і безпечно. Нас також може спіткати дуже трагічна доля. Хоча, може, й краще, що люди тут цього не усвідомлюють, бо принаймні живуть цілком мирно. Але особисто я боюся, що з нами тут станеться те саме, що й у Бучі. Якщо ми поміркуємо про це, я думаю, що ми всі тут відчуваємо тривогу. У вирі роботи і обов'язків ми про це не думаємо, але коли є хвилинка аби замислитися ... Так, є побоювання і страх, і стає реальним, що, можливо ... навіть говорити не хочу про те, що може статися.

Гурово Ілавецьке могло би стати натурою для зйомок фільму про часи Польської Народної Республіки. Треба лише прогнати всі автівки з ринку та видалити таблички, які вказують на співфінансування різних інвестицій від ЄС. З цими своїми бруднуватими фронтонами пост-німецьких багатоквартирних будинків, з кубами комуністичного модернізму, вмонтованими у ряди старовинних фасадів біля ринкової площі, він може асоціюватися із заялодженим висловом "час тут зупинився". З ринкової площі, коли дивишся між будинками, десь за "Крамницею низьких цін у Крисі", квітковим кіоском "Анета", перукарнею та українською школою-інтернатом, можна побачити пасовище та зоране поле.

З рекламної брошури дізнаємося, що місто приєдналося до створеної в Італії мережі "Cittaslow", тобто зі своєї провінційності збирається зробити "родзинку", заманюючи нових жителів і туристів, які цінують переваги «повільного» життя (італійською "città" означає місто, англійською "slow" означає повільно). Однак, як показує статистика, місцеві жителі вважають за краще жити у більш швидкому темпі, який дозволяє заробляти. З тим туризмом теж все трохи набакир: у містечку немає ні готелю, ні пансіонату, і я, чекаючи перед ратушею на зустріч з Едвардом Дримухом, виглядаю єдиним приїжджим. І це небуденне видовище, судячи з перехожих, які уважно спостерігають за мною, займаючись своїми щоденними справами.

Нарешті з’являється пан Едвард, веде по сходах додолу. Сідаємо в відремонтованих підвалах ратуші, все виглядає наче в стильній кав’ярні в Кракові чи Гданську, прохолодно і приємно, бракує лише полиць із запорошеними винними пляшками. Це місце зустрічі як самих чиновників, так і жителів (у брошурі прочитатю, що тут зустрічаються "включені особи").

- Батьки не розуміли, чому їх вивезли. Як і всі решта мали дві години аби зібрати речі, їх повантажили у вагони. Батько походив з околиць Леська, мама - з околиць Любачева, - починає свою розповідь Едвард Дримух, який народився в Гурові в 1956 році і під час загального перепису вказує лише і виключно українську національність. - Чи ставалися прикрі речі? Це, мабуть надто сильно сказано, хоча в початковій школі…. Так. Навколо села Топшини, де знаходилася моя початкова школа, було багато радгоспів. Я ходив до школи з хуліганами. Реагували по-різному, мабуть приносили це з дому... Були бійки, кричали "ти, бандерівцю!", вчителі, щоправда, реагували, але поза школою доводилося розбиратися самим. У середній школі цього вже не було. Взагалі від "етнічно чистих" поляків я потім ніколи не зазнав прикрощів. Гіршими були особи українського походження, які хотіли бути більш "польськими" аніж самі поляки.

З часом національні відмінності почали стиратися. - Брати та сестри моїх батьків одружилися в польських родинах. Наприклад, моя тітка, варшавянка, приїхала сюди працювати в лісі, вийшла заміж за дядька-українця. Має четверо дітей, які досі вдома розмовляють українською, а вона відповідає їм польською.

Едвард має двох синів. У його домі також розмовляють українською. - Але сини між собою чи з дружинами розмовляють польською. У мене четверо онуків, вони теж вміють говорити українською, хоча на щодень спілкуються польською. Тут вже ніхто не повинен боятися бути тим, ким хоче. Можна бути українцем і не мати з цим жодних проблем і не соромитися цього. - Але ж є ще так звані "рахунки кривд". Хтось колись точно хотів з вами «з’ясувати про Волинь» - я стверджую, хоча насправді це питання. - Так, звісно, ​навіть недавно, по телефону, - сміється Едвард Дримух. - Два-три тижні тому мені подзвонили, хтось хотів зі мною про це поговорити. Він був такий агресивний, представився доктором історії, коли подзвонив утретє, я йому вкотре сказав, що зараз не час розбиратися. Нарешті, на четвертому дзвінку я обірвав розмову. Потім я задумався, хто був цей чоловік? Ймовірно, це був якийсь провокатор. - Що ви йому сказали наприкінці? - Я використовував ті самі слова, яких вжив раніше український солдат на острові Зміїний до російського окупанта.

Едвард добре пам’ятає спільні ініціативи місцевого самоврядування з росіянами, про які раніше згадувала директорка школи. - Ми провадили спільне інвестування за рахунок так званих транскордонних фондів Європейського Союзу. Ми будували міський стадіон, а вони - спортивний зал. Гроші йшли через наш рахунок. Ми отримали близько чотирьох мільйонів євро, з яких для росіян був мільйон. Вони побудували цей спортзал, я ходив до них на перевірки. Коли я приїжджав без попередження, табличка про те, що інвестиція фінансується з коштів ЄС, була знята. А коли попереджав, що прийду, табличка висіла на стіні або ж її якраз вішали. Тоді я робив фото і відправляв до Брюсселя.

Едвард Дримух не визнає, що росіяни з Калінінградської області "не знають". - Я ще розумію, що хтось із Сибіру може не знати, що росіяни почали війну в Україні, але якщо люди з Калінінграда їдуть воювати в Україну, я їх не поважаю. Я розумію, що за відмову можуть посадити, але там завжди так було. Тож чи просто про страх йдеться у цьому випадку? Я думаю, що ні. Росіяни з Калінінградської області йдть воювати, тому що вони хочуть, попри те, що знають Захід, мають контакт зі світом і, звичайно, мають доступ до інформації іншої, ніж їхня пропаганда. З іншого боку, мені приємно чути, що деякі військові з Калінінградської області відмовляються служити, - розповідає він.

Пан Едвард воліє утриматися від оцінки ставлення жителів Калінінградської області до війни в Україні. Невідомо, скільки є тих, хто хоче воювати, а скільки відмовляється служити. Достеменно невідомо, що думають жителі Калінінградської області, які останніми роками мали контакт із Польщею та Західною Європою. - Після 24 лютого ніхто з нас з ними не спілкувався. З початку війни я не бачив жодної машини з російською реєстрацією, а до того їх тут було повно. Як і наших на тому боці, - каже самоврядник.

На той бік наші їздили переважно на пасатах. Фольксваген "Пассат" у прикордонних районах став легендою. І справа не в якихось конкретних характеристиках чи технічних рішеннях. Йдеться про розмір бака. Теоретично в пассат можна залити сімдесят літрів палива. Але на практиці набагато більше. Ви в'їхали в Росію "на випарах", аби лишень потрапити на першу заправку на російському боці. Там уже чекали спеціальні дерев’яні кілочки. Ви наїжджали на них так, щоб "Пассат" нахилило. Тоді влазить сто літрів, а дехто каже, що й сто двадцять. Якщо пальне в Польщі коштувало п’ять злотих, то в області – один злотий вісімдесят грошів. Кажуть, ніде на польських дорогах не було стільки "Пассатів", як у прикордонній з Калінінградською областю зоні.

Так робили в дев'яностих роках, ще до вступу в Євросоюз. Тоді возили не лише паливо, а й сигарети та алкоголь. У "Пассатів" були продумані схованки, хоча найчастіше ключовими були домовленості з митниками. "Угоди" тобто хабарі, якщо називати речі своїми іменами. Після вступу до Європейського Союзу ця практика була згорнута. Зовнішній кордон ЄС треба було краще охороняти. Крім того, були введені платні візи в Росію, що успішно зробило невигідним провозити паливо через кордон навіть у величезних баках «Пассатів». Митники все частіше були непідкупними, а контроль - прискіпливим.

Багато чого змінилося в липні 2012 року, коли було запроваджено так званий малий прикордонний рух. Мешканці Триміста, Ольштина, Ельблонга та Мальборка, а також п'ятнадцяти повітів, що лежали переважно на кордоні, могли на підставі лише дозволів багаторазово перетинати кордон Польщі з Калінінградською областю. З іншого боку, жителі області могли потрапити в прикордонну зону Польщі. Цей період досі згадують як час економічного процвітання. Був рух у бізнесі, щоправда контрабанду вже не возили, хіба що дешевше паливо, та й то радше для власного споживання. Натомість процвітала торгівля в магазинах, супермаркетах і на ринках. За даними "Газети Виборчої", у 2015 році (останній рік роботи малого прикордонного руху) росіяни в'їжджали до Польщі з Калінінградської області понад мільйон триста тисяч разів і витратили в Польщі 286 мільйонів злотих. Саме тоді, у 2012-2016 роках, біля кордону з областю, як гриби після дощу, виросли нові продуктові магазини та магазини електроніки. По суботах в IKEA під Гданськом звідусіль лунала російська мова, а біля швидкісних доріг поставили рекламні щити кирилицею. У Браневі та Бартошицях росіянок чекали майстри манікюру та перукарі, а їхніх чоловіків - автомеханіки. Свій шанс мали стоматологи, масажисти та власники СПА-центрів. Російський клієнт був спраглий до польського, тобто західного стандарту, і міг дозволити собі платити за цей стандарт. Однак все це закінчилося досить раптово і несподівано. Малий прикордонний рух закрили в липні 2016 року (через два роки після анексії Криму) з "міркувань безпеки" перед Всесвітніми днями молоді та візитом Папи Франциска до Польщі. Святіший Отець покинув Польщу, але малий прикордонний рух так і не відновився, заявивши, що загроза, пов’язана з вільним перетином польсько-російського кордону, все ще існує.

Росіяни все ще приїжджали, хоча значно рідше. Так тривало до 24 лютого 2022 року, коли рух на кордоні повністю припинився. - Ми торгували з росіянами, багато людей завдяки цьому мали роботу, - згадує часи розквіту Едвард Дримух. - Але дружба не склалася. Проблема між поляками та росіянами - в ментальності, це інші люди. Ми боїмося вести з ними бізнес. Я думав про це і, чесно кажучи, не до кінця розумію. Я теж був у Калінінграді ... Так, це інше суспільство. Інший менталітет і ще й та їхня пропаганда...

- То вам зрештою вигідно те, що ви на кордоні з Росією, чи навпаки? - допитуюся. - Деякі кажуть, що це початок Польщі, я кажу, що це кінець Польщі, - сміється гурівський фахівець з інвестицій місцевого самоврядування. Він перераховує назви інших містечок, які є вже лише на карті: Свьонтки, Варшкайни. Стіна, про яку розповідала директорка, кинула на них глибоку тінь. Можна сказати - смертельну.

У 2020 році безробіття в Гурові Ілавецькому досягло 14 відсотків. У навколишніх селах ще гірше. Роками у прикордонних з Росією повітах - Кентжинському, Браневському та Бартошицькому - фіксують найвищий рівень безробіття в Польщі, тут він досягає 16-18 відсотків (у 2020 році по всій Польщі було 6,2 відсотка). - Безробіття? Ну наче й високе, але не так, що роботи взагалі немає. Молоді, освічені, більш амбітні тікають у великі міста, залишаються ті, хто не хоче працювати, - каже Едвард Дримух. Він пояснює, як виглядає місцевий ринок праці: «Землю купують компанії, люди з Варшави, наприклад, у яких є гроші, і так створюються великі аграрні господарства, які нараховують тисячі гектарів. Робота там є. Інша справа, що платня значно нижча, ніж у Гданську чи Ольштині.

Повертаюся до "російських" тем. - Якби вас сьогодні запросили на шашлик із представниками місцевої влади з області, ви б поїхали? – питаю керівника інвестиційного департаменту. - Звичайно, ні. Я не знаю, чи піду я коли-небудь знову до області. - А якщо влада Багратіоновська сказала б, що політика політикою, то нехай Путін із Зеленським ладнають чи не ладнають, а ми тут на місцях маємо співпрацювати. Ви б не зустрілися з ними? - Так, але за однієї умови. Нехай Калінінград закриє кордон з Росією, відкриє його з Польщею, тоді так. Я не проти російської нації, але я проти дурості цієї нації. - Ви боїтеся росіян тут, прямо під кордоном? - Сьогодні немає різниці, чи живе хтось за сто кілометрів в той чи інший бік, з цими дальностями ракет. Але якби вони вирішили увійти, ми б не встигли підняти руки. На вулиці немає тривоги, ніхто не панікує. Але ми всі знаємо, що ми не зможемо втекти в разі чого.

Гурово Ілавецьке знаходиться за п'ятнадцять кілометрів від Стіни. Чим ближче до кордону, тим гірші дороги, все більше покинутих будинків. Але все ж є гарні, природні сади, де замість туї звичайні мальви біля паркану, будинки потопають у ліанах. Обійстя відокремлені одне від одного великими засіяними полями, що тягнуться до самого горизонту. Час від часу можна побачити великі силосні вежі, а біля них великі подвір'я (території колишніх радгоспів), на яких спочивають, зараз, у надвечір’я, величезні сільськогосподарські машини. Вони вороже поглядають комашиними очиськами рефлекторів, мляво звісивши величезні щелепи й кінцівки. День поволі добігає кінця, видовжуються тіні всюдисущих тут липових алей, посаджених прусською рукою, що ними обросли діряві, але асфальтовані шляхи.

Перед самою Стіною стоїть іржавий попереджувальний трикутний знак зі знаком оклику: "Державний кордон!". Паркую машину, попереду кілька сотень метрів пішки. Я хочу подивитися на те, що по інший бік.

Коли знімаю прикордонну смугу і дерева за сіткою, які шумлять вже російською, під'їжджають прикордонники. - Тут не можна знімати. Є розпорядження воєводи. Я не вступаю в полеміку. Через кілька хвилин, після перевірки моїх даних з посвідчення особи в якихось там своїх базах даних, з обличчя офіцера зникає вираз службіста. Тепер він виглядає більш людяним і починає говорити по-людськи. - Ні, ми не часто бачимо росіян. Іноді проходимо один повз одного, але про жодні знайомства не може бути й мови. Хочете побачити, як воно - жити біля кордону? То мусите їхати в Щуркув. Їдьте, я дам знати нашим людям, щоб вони вас більше не зупиняли.

Їхати вздовж кордону - рідкісна нагода. До Щуркова по прямій - кільканадцять кілометрів, але не все так просто. Тут немає доріг, або є, але такі, що не проїхати - ними ніхто не їздить вже давно. То ж доводиться повернутися до цивілізації, тобто на південь, і, зробивши гак знову повернути на північ та наблизитися до кордону. Навігація записує маршрут, який я проїхав. Виглядає наче я відскакую від Стіни.

Село Щуркув виглядає мов обтяте ножицями. Липова алея зненацька закінчується, шлагбаум, бордюр, паркан, а за ним - замість продовження ліс і хащі. Позначаючи польсько-російський кордон після Другої світової війни, прусське село Шенбрух розрізали навпіл. Нам припала школа, палац і молочарня (це показує довоєнна карта), а трохи більша частина села з дитячим будинком, лісопилкою, церквою та шинком залишилася на російському боці. Сьогодні там можна побачити лише стіну лісу. Будівлі росіяни розібрали. Мабуть, хтось вирішив, що сусідство поляків не піде на користь росіянам.

Просто біля прикордонної смуги стоїть так званий "будинок спокійної старості". На подвір'ї крутиться якийсь чоловік, щось лагодить, тримає в руці плоскогубці. Він запитує, чи я прийшов відвідати когось із пенсіонерів. Як і всі тутешні, він здивований, що журналіст припхався у цю глушину, адже тут немає нічого цікавого і нічого не відбувається. Він прожив у Щуркові ціле життя. - Іноді лише стріляють. Якісь навчання в них. - Ви коли-небудь були там у тих кущах? — показую рукою на зелену стіну за огорожею, що височіє метрів за двадцять від хвіртки притулку. - У цих - ні. Але був отам збоку. Нелегально, ясна річ. Бо раніше тут не було так загороджено як нині, можна було пройти. Колись, ще в дитинстві, пішли ми з приятелями подивитися, що там. Ми були в селі. Десь за два кілометри звідти був якийсь колгосп. Це було тридцять років тому, мені тоді було п'ятнадцять. Скажу щиро... Росія тоді була відсталою. Ту відсталість було видно. Вони теж сюди приходили, приносили пальне за бутерброди, бо були голодні. Тут стояв такий будинок, до нього часто приходили, пили пиво, пили вино. Тепер ніхто не підійде, то немислимо. - "Вопки" за ними не ганялися? "Вопки" - це ВОПісти, тобто військо охорони прикордоння. Цього формування вже не існує, його замінила Прикордонна служба. – Та вони аж в Безлєдах мали постерунок, то якось вдавалося. Колись "вопки" ганяли не так часто, як зараз. Як бачите, у нас спокій, тиша. Робота є, хто хоче працювати, той працює. Як "була Росія"... В якийсь момент до мене доходить, що так тут інколи говорять про період, коли через кордон везли товари, і коли торгували з росіянами, коли Стіна була не такою щільною. - …звісно ж, кожен їздив до "рускіх", бо не хотілося працювати. Гроші були легкі, чотири-п’ять годин посидів у черзі на кордоні і гроші пливуть. Навіщо працювати? Або торгували. У Безлєдах, у Бартошицях були такі крамниці, куди "рускі" їздили на закупи. - А знаєте когось, хто подружився з росіянами, може якийсь змішаний шлюб? - Ні, я нікого такого не знаю. У росіян така натура, на жаль, - відповідає чоловік із плоскогубцями. - З "русскіми" важко ладнати. Вони й зараз зненавиділи поляків за те, що ми допомагаємо українцям. - Але ми, схоже, теж не палаємо любов'ю до них, - кажу я. - Точно. І, здається, ніколи не палали.

Десятихвилинна балачка добігає кінця, час на якісь підсумки: "Тут не все так погано. Хоча ще невідомо, що буде... Що може бути, ми не знаємо. Але ні, з Калінінграда воно до нас не прийде. Напевно ні. Я сподіваюся, що ні".

З дороги перед будинком соціальної допомоги добре видно прикордонні стовпи. Біло-червоний і червоно-зелений. Два орли, польський і російський, дивляться один на одного, нерухомі. Як дуелянти оцінюють один одного поглядом.

У тому ж таки Щуркові, за якихось триста метрів від кордону, жінка стриже газон навколо будинку. - 24 лютого зранку одна наша сусідка зібрала всі документи в сумку, прибігла до нас і хотіла втекти. Але зараз затихло. Ми звикли тут жити. Ну а що робити? – зізнається вона.

Виїхавши з села, дивлюсь на карту. Я вирішив повернутися до цивілізації на мить, а потім знову на північ навмання, наскільки вдасться наблизитися до Стіни. Я проїжджаю повз силосні вежі та килими молодого збіжжя, великі пост-радгоспні подвір'я та триповерхові панельки. Машину трясе на вибоїнах, і нарешті я стою перед знайомим мені знаком, який попереджає, що там далі - кінець і нічого немає.

Село Гєркіни. На велосипеді під'їжджає пан з вусами у білій футболці, весь наче з десятиліття Гєрека. Він стає поруч, безцеремонно дивлячись на мене. Очевидно, що я як приїжджий повинен якось пояснювати свою присутність на його території. - Добридень, а що там далі? - нічого кращого в голову не прийшло. - Кінець світу. Далі - Путін. Якщо захочете далі проїхати, то прикордонники негайно будуть тут, вони моніторинг встановили недавно. Їздять, стежать. Тепер частіше ніж колись. Але якщо кортить справжній кінець світу побачити, то до Гарбна їдьте. Велике село було, а нині може якихось чотири родини живе. - А що трапилося? - Старі повмирали, молоді повиїжджали. Дивимося на будинки, однакові, акуратно, як під лінійку, розташовані вздовж дороги. Типове пострадгоспне село. Напевно колись побудують такі музеї під відкритим небом і будуть брати гроші за перегляд. - А ще молоді у нас мало, у палаці одна родина з чотирма дітьми. - У палаці? - Бо тут колись великий палац залишився після німця. Тільки спустошений. Ну й справді одна хата більша, стоїть збоку. Якщо колись це був «палац», то, мабуть, дуже давно. На подвір'ї сушиться різнобарвна білизна. - так воно якось у вас бідно все виглядає, - кажу і не маю певності чи не образив мого співрозмовника. Він, одначе, ображеним не виглядає. - Чи я знаю, чи воно бідне… Робота тільки на землі. Фермерів на кутку троє: поляк, англієць та німець. У нашого - тисяча гектарів, у німця - півтори тисячі, у англійця - мабуть, двісті. На цьому є робота. Мені занять не бракує. Хто хоче працювати, той роботу знайде. Хвилину мовчимо.

Пан сідає на велосипед і, на прощання кидає: "Тихо тут. Іноді аж надто тихо.

Потім їде.

До Гарбна їхати гравійкою. Безлюдне село сповнене життя. Посеред дороги на мене з цікавістю дивиться заєць. По полю з боку будівель біжить лисиця. Зруйнована стодола, розхиливши двері, багато років тому впустила усередину насіння кущів, які зараз колишуться на вітрі крізь неіснуючі вікна та дах. Паркани хиляться до землі, сараї хиляться до лінії горизонту, приземкуваті будинки давно капітулювали перед всюдисущою зеленню.

Лише капличка посеред села, збудована, як свідчить напис, у 1960 році, ніби пам’ятає старі добрі часи і не піддається повсюдному тут занепаду. З одного обійстя лунають голоси, хтось сердиться, хтось сміється. Двоє великих злих псів помічають мене, біжать до мене, тож я сідаю в машину, не дуже розуміючи, що далі робити? Собаки ходять і гарчать. Це кінець Польщі. За ним Стіна.

Живкове, колись близько ста жителів, сьогодні двадцять з хвостиком. І кілька десятків пар лелек. Лелек привіз у село покійний Владислав Андреєв, він будував для них платформи, щоб мали де гніздитися. Тоді це не всім у селі подобалося, але сьогодні місцевість славиться винятково чисельною пташиною громадою. Тут є ферма Польського товариства охорони птахів, оглядова вежа та меморіальна кімната – щось на зразок місцевого музею лелеки, де вдова пана Владислава Анна Андрєєвa розповідає про те, як тут переплелися долі людей і птахів.

Але розповідає вона не лише про лелек. Просто треба знати, 6що запитати. Її батьки були переселені в 1947 році з околиць Любачева. Маленька Аня вивчила польську мову лише після того, як пішла до школи. Те саме з її дітьми – вдома розмовдяли тільки українською. Згадує сільську вітальню, перший телевізор, зустрічі в селі (в вітальні під телевізор) і момент, коли село електрифікували і поставили ліхтарі. Увечері можна було бавитися в снігу, і було світло. Сьогодні в лелечому селі лише час від часу чути дитячі голоси, коли приїжджає автобус із шкільною екскурсією.

У Живкові також є нові мешканці, наприклад Мажена та Ґжегож, які тільки будують кемпінг та новий котедж для відпочивальників. Marzena тримає ларьок із сувенірними лелеками, частує смачним обідом та запрошує відпочити на вакації. Також є польсько-французьке подружжя. Він, здається, програміст, польською не володіє, працює дистанційно, вона веде агротуристичне господарство.

Крихітне село здається несхожим на решту в цій місцевості. Схоже, лелеки приносять нове життя. Звідки вони тут взялися? Владислав зазвичай каже, що злетілися до Живкова, бо в сусідніх Свьонтках і Варшкайнах життя згасло, не залишилося каменя на камені. А лелеки повинні бути разом з людьми, така їхня природа.

Політика птахів не стосується. Щодня літають на російські сміттєзвалища. І справа не в тому, що Стіни тут нема. Ще й як є. Але якась не така страшна. Слухаю байки про якогось хлопа, що побився об заклад з прикордонниками: мовляв, піде на пиво до Багратіоновська, за три кілометри звідси. Бився об заклад, що його не спіймають. А вони буцім чатували, шукали, та йому все ж вдалося. Випив собі пива на російському вокзалі і повернувся.

Стіна може стати туристичною приманкою. жегож веде на пагорб за селом. Багратіоновськ гарно виглядає звідси ввечері, коли сяють на сонці церковні хрести. Звідси можна подивитися на Росію. З, здається, безпечної відстані.