- Ми повинні спрямувати свої думки до мільйонів жертв, які ніколи не розкажуть нам, що вони пережили, що вони відчували, тому що Голокост поглинув їх, - сказав Мар’ян Турський, уцілілий у нацистському таборі Аушвіц, під час церемонії з нагоди 80-ї річниці його звільнення. Това Фрідман сказала, що “ми всі маємо обов’язок не лише пам’ятати, але й попереджати та навчати, що ненависть породжує ще більше ненависті”. Також виступили Яніна Іванська та Леон Вайнтрауб. 

Основна церемонія відбулася в наметі, встановленому перед історичними головними воротами колишнього табору Аушвіц II-Біркенау. У ній взяли участь близько трьох тисяч осіб, у тому числі понад 50 колишніх в'язнів. 

Турський: залишилася нас лише жменька 

Їх вітав Мар’ян Турський, вцілілий в Освенцімі член Міжнародної Освенцімської Ради. 

- Сьогодні ми відзначаємо Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Зрозуміло, навіть очевидно, що люди та ЗМІ звертаються до нас, тих, хто вижив, щоб ми поділилися з ними своїми спогадами. Але нас завжди була мізерна меншість, тих, хто свого часу пройшов позитивний відбір, було дуже мало. А тих, хто дожив до волі, вкрай мало. А зараз залишилася лише жменька, - сказав він. 

- Я думаю, що ми повинні звернути свої думки до переважної більшості, до тих мільйонів жертв, які ніколи не розкажуть нам, що вони пережили, що вони відчували, тому що Голокост їх поглинув, - додав він. 

Турський пригадав, що “зберігся певний документ, вірш, який певною мірою говорить нам щось про цих людей”. Він розповів про польську поетку Генрику Лазоверт (Łazowertówna).   

- Їй було 33 роки, вона вже була відомою польською поеткою (...) Як єврейка вона була засуджена до знищення. У неї була можливість сховатися на так званому арійському боці, але вона не хотіла залишати матір. Вона написала лист, вірш до свого друга, - сказав Турський. 

Він процитував його: “Я їду кудись, дуже далеко, на невідому станцію, якої немає на жодній мапі. Небо нависає над вокзалом, як велика чорна кришка. Локомотив кричить голосом побитої людини. Залізничники мають обличчя, як папір. У мене одна валіза, і один жаль, що його ніхто не спробував поглибити. Я дуже спокійна і, чого не видно, дуже сумна. Бувай здоровий, мій далекий. Є серця, в яких нічого не змінюється. Мене вже немає. Немає”. 

Процитувавши листа, він попросив присутніх встати і про хвилину мовчання. 

Турський: ми бачимо велике зростання антисемітизму 

Під час свого подальшого виступу Турський сказав, що “ми бачимо в сучасному світі, сьогодні, зараз, велике зростання антисемітизму”. 

- І це ж саме антисемітизм призвів до Голокосту. Дебора Ліпштадт назвала це “цунамі антисемітизму”. І саме її мужність, наполегливість і стійкість у боротьбі із запереченням Голокосту привели до успіху після перемоги на судовому процесі проти Девіда Ірвінга в Лондоні, - сказав він. 

- Давайте не боятися проявити таку ж мужність сьогодні, коли ХАМАС намагається заперечити різанину 7 жовтня. Не біймося виступати проти теорій змови про те, що все погане у світі є результатом змов невизначених соціальних груп. І євреїв при цьому згадують часто, - закликав він. 

- Давайте не боятися говорити про проблеми, які мучать так зване “Останнє покоління”. Це правда, що ці молоді люди порушують наш суспільний порядок і нашу правову систему, але суддя, який виніс вирок, сказав знаменні слова: “можливо, сьогодні засуджують завтрашніх героїв”, - продовжив Турський. 

- Давайте не боятися переконувати себе, що ми можемо вирішити проблеми між сусідами. Протягом сотень років на різних континентах різні нації, народності чи етнічні групи жили і живуть поруч і поміж собою. Взаємні упередження, ненависть і неприязнь призводили до збройних конфліктів між цими сусідніми народами та етносами. Це завжди закінчувалося кровопролиттям, - сказав він. 

Водночас він додав, що “на щастя, є позитивний досвід, коли обидві сторони приходять до висновку, що у них немає іншого способу забезпечити мирне, безпечне життя своїм дітям, онукам і майбутнім поколінням, окрім досягнення компромісу”.   

- Я наведу два приклади з Європи: німці і французи, поляки і литовці, - сказав він. 

- Давайте не боятися переконувати себе, що нам потрібно мати бачення не тільки того, що є сьогодні, а й того, що буде завтра, що буде через кілька десятків років, - підсумував він. 

Іванська про “фабрику смерті” 

Також виступила Яніна Іванська, депортована в табір у 1944 році 14-річною з Варшави під час повстання. 

За її словами, “важко, навіть, точно порахувати, скільки людей загинуло в цьому таборі, тому що більшість з них були зареєстровані, мали свої номери і позначки, але було й таке, що в’язнів привозили з інших країн і без жодної реєстрації, без нічого, привозили прямо в газові камери та крематорії”.  

- Вважається, що близько мільйона євреїв було вбито в той спосіб, що їх вели прямо від рампи до газових камер, але ніхто не знає, скільки насправді їх загинуло, - додала вона. 

Іванська також розповіла про момент звільнення табору. Вона сказала, що “насправді людей у цьому таборі було мало”.   

- Німці були настільки підступні, що, знаючи про наближення фронту, стали ще більш завзятими і вирішили вивезти в’язнів із табору й розвезти в інші табори, залишилися хворі люди, діти та вагітні матері, - розповіла вціліла ув’язнена. 

Вона зазначила, що Аушвіц переживало метаморфози - "від звичайної в'язниці до фабрики смерті, фактично бійні людей". 

Фрідман: я знала... навіть у п'ять з половиною років 

Това Фрідман, яка під час окупації перебувала з батьками в гетто в Томашові-Мазовецькому, потім у трудовому таборі в Стараховицях, звідки її разом із матір’ю відправили до Аушвіца ІІ-Біркенау, зазначила, що учасники церемонії прийшли аби оплакувати, згадувати і вшановувати пам'ять єврейського народу, жорстоко замордованого нацистами.   

- Ми тут також для того, щоб оголосити і заприсягтися, що ми ніколи, преніколи не дозволимо історії повторитися, - підкреслила вона. 

На її переконання належить “пробудити наше колективне сумління, щоб перетворити насильство, гнів, ненависть і недоброзичливість, які так сильно охопили наше суспільство, у більш гуманний і справедливий світ, перш ніж ці негативні сили знищать нас”. 

Уціліла розповіла про свої перші хвилини в таборі.   

- Небо було вкрите димом, у повітрі стояв жахливий сморід, навколо мене стояли ряди оголених жінок. 

- Що вони шукають? - запитала я, стоячи голою і намагаючись уникнути блискучих зубів німецьких вівчарок. “Хвороби”, - відповіла мама”. “Якщо хтось хворий…” Їй не було потреби закінчувати. Вона показала на темний дим. Я знала... навіть у п'ять з половиною років, - додала Фрідман. 

Згадала один із днів у таборі. Вона бачила, як маленькі дівчатка з сусіднього бараку, плачучи й тремтячи, крокували до газової камери.   

- Вони були в лахмітті, дехто навіть не мав взуття і йшов босоніж по снігу. Були вони зовсім маленькі, років по шість-сім, але від голоду їхні тіла зморщилися, і вони виглядали ще молодшими. З них залишився лише попіл, - сказала вона. 

Як підкреслила, на той момент вона була "жертвою в моральній порожнечі". “Але сьогодні ми всі маємо обов’язок не лише пам’ятати, але й застерігати та навчати, що ненависть породжує більше ненависті, а вбивство породжує ще більше вбивств”, – сказала вона. 

Вайнтрауб: будьте уважні до всіх проявів нетерпимості   

Також виступив Леон Вайнтрауб, якому зараз 99 років, один із останніх живих, хто вижив у гетто Ліцманштадт (Лодзьке гетто), колишній в’язень Аушвіц та інших таборів.  

- Мою маму і тітку Єву вбили в газовій камері в день прибуття в табір. Я пройшов відбір на рампі. Потім розпочалася процедура позбавлення нас всього людського. Починаючи від роздягання догола в лазні та забирання особистих речей, до жорстокого видалення всього волосся, часто разом із шкірою, яка страшенно пекла при дезінфекції карболовою кислотою, і одягання в ганчір’я: штани, сорочку, піджак і дерев’яні черевики. Ось так нас деградували до стану речей одноразового вжитку, - сказав він. 

Через кілька тижнів йому вдалося вибратися з табору. Непомітно для наглядачів та есесівців він приєднався до групи в’язнів, відібраних для роботи поза табором. Він опинився в Дорнгау, в допоміжному таборі Гросс-Розен, звідки в лютому 1945 р. був депортований в “марші смерті” до концентраційного табору Флоссенбург, а згодом до наступних таборів.   

- 20 квітня 1945 року мене визволили французькі війська під Донауешингеном, - сказав він. 

Вайнтрауб зазначив, що йому дуже шкода, що "у багатьох європейських країнах, у тому числі й у нас, безкарно марширують люди в уніформі, схожій на нацистську, і розповсюджують нацистські гасла".   

- Ці люди гордо називають себе націоналістами, але вони ототожнюють себе з ідеями, які проголошували німецькі нацисти, та ідеологією, яка під знаком зламаного хреста вбивала тих, кого вважала “недолюдьми”. Ця ідеологія (…) визначає расизм, антисемітизм і гомофобію як чесноти. Це відбувається в нашій країні, яка (…) так сильно постраждала під час нацистської (…) окупації, - наголосив він. 

Уцілілий звернувся до людей доброї волі, особливо до молоді, бути “уважними до будь-яких проявів нетерпимості та неприязні до людей, які відрізняються кольором шкіри, релігією чи сексуальною орієнтацією”. Він зазначив, що сьогодні важко відрізнити “життєву необхідність від цілеспрямованої і послідовної політики”. Тому, як наголосив він, потрібно залишатися пильними.