У Варшаві перебуває група захисників Маріуполя, яких вдалося визволити з рук російських окупантів. Проходять лікування та реабілітацію. Вони пережили пекло в неволі, але вірять, що Україна вийде з цієї війни переможцем. Матеріал часопису «Польща й світ».
До війни Анна Ворошева, Станіслав Чушков і Костянтин Величко мали своє життя, роботу та плани на майбутнє. Після російського вторгнення в Україну вони не втекли з Маріуполя, залишилися і допомагали в евакуації жителів, і власне за це були взяті в російський полон.
- 28 березня ми намагалися в’їхати до Маріуполя, нас затримали. Сказали, що на кілька днів і пізніше відпустять, але під час затримання ми почули розмову росіян. Раділи, що чергові волонтери потраплять у фільтраційний табір і, можливо, нарешті іншим відпаде охота допомагати маріупольцям, - згадує Костянтин Величко.
Ув’язнена в залізній клітці
За день до того Анна Ворошева, яка везла на автомобілі гуманітарну допомогу, ліки, перев'язувальні матеріали та продукти, вчергове намагалася потрапити до Маріуполя. Жінка зізнається, що встигла евакуювати з міста 56 людей.
- Російські військові мене зупинили на дорозі, відібрали телефон, документи та замкнули в металеву клітку. Я думала, що мені нічого не загрожуєі, тому що в моїй родині немає військових. Три дні мене тримали в цій металевій клітці без жодних пояснень, а потім відвезли у фільтраційний табір, - каже Анна Ворошева.
- Там, де була я, жінок не били, але катували психічно. Світло горіло цілодобово, перший місяць не давали спати, весь час грала гучна музика, але найгіршим був крик закатованих людей, - наголошує вона.
4 липня російські солдати наказали їй підписати протокол і після 100 днів полону вона була на волі. Костянтин Величко та Станіслав Чушков провели у чоловічому фільтраційному таборі більше ніж 100 днів.
Тортури в російських фільтраційних таборах
- Нас били по ногах і по головах, але це ніщо в порівнянні з тим, що робили з військовими. Крики закатованих були страшні, - згадує житель Маріуполя Величко.
- Спочатку в одній маленькій камері сиділо по шість чоловік, потім ще довозили в’язнів і врешті нас стало 50 в одній камері. Ми спали в три зміни, тому що для всіх на підлозі не було місця, не було як пересуватися, не було води і їжі, ми були як оселедці в бочці, - розповідає він.
- Перебування там було найгіршим досвідом у моєму житті. Коли я думав, що гірше бути не може, кожен наступний день показував, що може бути гірше, щодня привозили нових військовополонених, - каже Станіслав Чушков.
Українці вірять у перемогу
Група волонтерів з Маріуполя вже два тижні на свободі - фізично вони вже в хорошому стані, але психічно все ще попереду.
- Більшість з них ще не бачили своїх сімей, лише тепер їдуть до них. Поки що вони на етапі адаптації до реальності, в якій ми живемо щодня, - пояснює Наталія Панченко з Євромайдану.
Анну, Станіслава та Костянтина пов’язала війна та травматичні спогади. Вони пережили пекло в неволі, але вірять, що людські страждання не пройдуть марно і Україна вийде з війни переможницею.
- Правда на нашому боці. Стільки хороших людей, скільки я зустрів з початку війни, не можуть програти, - вважає Величко.
- Я побачив стільки волі до боротьби та духу перемоги навіть в українських солдатах. катованих у таборах, що впевнений, що Україна переможе, - запевняє Чушков.
На запитання, чи планує повертатися до Маріуполя, Ворошева каже: «Мені важко відповісти на це питання, тому що Маріуполя, який я любила і в якому народилася, вже немає».
Źródło: PAP
Źródło zdjęcia głównego: TVN24