Міфологія Волині. Звідки взялася проблема з ексгумацією останків жертв?

● Політики стверджують, що зараз ніщо не заважає розпочати ексгумацію останків жертв Волинської різанини.

● З 2017 року процес призупинено - на заваді стали суперечки про історичну пам’ять.

● Дві історичні політики - польська та українська - побудовані на міфах; На думку істориків, саме вони заважають сумлінній публічній дискусії про вбивства на Волині.

● “Щоб зрозуміти, що сталося на Волині та в Східній Галичині, потрібно мати мінімум емпатії і принаймні спробувати зрозуміти мотиви, емоції, пам’ять і чутливість іншої сторони”, - каже історик професор Ігор Галагіда.

● Чи вдасться цього разу зрушити з мертвої точки?

Волинська різанина - одна з чорних стррінок Другої світової війни. Йдеться про вчинені українськими націоналістами та місцевими жителями масові вбивства представників польської меншини, яка проживала на Волині та в Східній Галичині; потім були каральні акції польського підпілля, що полягали в “пацифікації” українських сіл. Тоді ці території перебували під окупацією німецького Третього рейху, а кульмінація вбивств припала на літо 1943 року. Точна кількість жертв невідома. За оцінками польських істориків, загинуло від 80 до 100 тисяч поляків і приблизно 10-20 тисяч українців.

Ексгумації останків жертв Волинської різанини проводилися в 1992-2015 роках, переважно в місцевостях Островки, Воля Островецька та Гай. У 2017 році українська сторона сказала: стоп. Вона не дозволила проводити подальші ексгумації. Чому?

Причиною став демонтаж пам’ятника воїнам УПА в Грушовицях поблизу Перемишля.

Розібрали його активісти Національного Руху, Всепольської молоді та місцеві мешканці. "Пам'ятник встановлено незаконно" - стверджувала польська влада, яка вирішила не піддаватися тиску української сторони, що була так само непохитною в своїй позиції.

Так почався конфлікт, який на довгі роки затьмарив польсько-українські відносини. Суть цього конфлікту не в самій ексгумації, тобто переміщенні останків загиблих. Схоже, це другорядна справа. Мова йде про зовсім інше. Про політику. В даному випадку - історичну політику, точніше дві історичні політики: польську та українську, які грають м’язами і жодна не хоче поступатися конкурентці.

- Щоб зрозуміти, що сталося на Волині та в Східній Галичині, потрібно мати мінімум емпатії та принаймні спробувати зрозуміти мотиви, емоції, пам’ять і чутливість іншої сторони, - каже професор Ігор Галагіда з Ґданського університету, який називає себе польським істориком з українським корінням.

- Тим часом історична політика базується на національній історіографії, яка часто виключає погляд з іншого боку і є міфотворчою історіографією, - каже історик.

Про "волинську" справу ходить багато міфів, три з яких, схоже, виходять на перший план. Два з них "виготовили" польські творці історичної політики, третій - їхніми відповідниками з українського боку. Це вони стоять на заваді спокійній, ретельній публічній дискусії на цю тему і, як наслідок, вирішенню проблеми ексгумації останків жертв Волинської різанини.

Міф перший - "польський": українці почали спонтанно вбивати поляків без видимих причин, через ненависть, хоча нічого поганого з боку Польщі не зазнали

- Ні, не так було, - каже професор Гжегож Мотика, історик і викладач Ягеллонського університету, який роками досліджує події, відомі як Волинська різанина.

- Це була спланована акція. Ще перед Другою світовою війною був підготовлений план українського збройного повстання проти поляків - цей план передбачав масові вбивства польського та єврейського населення.

Тож задамося питанням: чому українські націоналістичні організації хотіли знищити польське населення Волині та Східної Галичини? - Націоналістичні угруповання, незалежно від країни свого походження, часто виношують ідею, що їхня країна має бути "етнічно чистою", - пояснює професор Гжегож Мотика.

Крім того, у цьому випадку передбачалося, що ескалацією насильства буде ліквідована польська перевага. Ідея також полягала в тому, щоб вдарити по тих людях, які не хотіли конфлікту і шукали згоди з польського та українського боку. Поляризація мала призвести до ситуації, коли обидві спільноти почнуть ненавидіти одна одну і бачитимуть одна в одній абсолютного ворога. Винищення цілих польських сіл означало, що цілі українські села втрачали можливість вибору, бо знали, що на них прийде польська відплата, і тому мусили брати участь у боротьбі. Ідея полягала в створенні "революційного запалу".

Проте, щоб дійти до коренів польсько-українського конфлікту і зрозуміти, у чому він полягав, а відтак зрозуміти, що мотивувало українських націоналістів, нам потрібно повернутися на початок міжвоєнного періоду, до 1918 року.

- Першим проявом польсько-українського конфлікту була програна українцями війна за Львів і Східну Галичину 1918-1919 років, - пояснює професор Ігор Галагіда.

- Це призвело до того, що цей конфлікт тлів протягом усього міжвоєнного періоду. Значна частина українців, які опинились у Польщі, нагадаємо, що це була найбільша національна меншина ІІ Речі Посполитої, яка налічувала кілька мільйонів осіб - тринадцять відсотків населення, ставилася до польської влади як до окупаційної. З іншого боку, польські уряди використовували практики, спрямовані безпосередньо на асиміляцію чи денаціоналізацію української меншини, - каже він.

Ігор Галагіда наводить факти - дійшло до руйнування православних храмів на Люблінщині і "навернення' силоміць православних українців на католицизм.

- Польські жовніри під дулами рушниць гнали українських селян до католицьких костелів, - розповідає історик із Гданська. - Руйнували православні церкви, польські вояки руйнували оселі, руйнували села, наприклад, заливали гасом борошно та різними способами принижували українське населення, - продовжує.

Звичайно, за всім оцим стояла політика. Жодна зі сторін конфлікту - ані польська влада, ані українські націоналісти - не були зацікавлені в досягненні примирення чи деескалації насильства.

У 1930 р. пацифікаційні акції проти українського населення, здійснювані польськими військами, відбувалися перед виборами і влада хотіла показати виборцям свою "жорстку руку" щодо українців. З іншого боку натомість стояли ті українці, які хотіли якомога сильніше протиставити своїх співвітчизників полякам, радикалізувати настрої - це була вода на політичний млин націоналістів.

Однак, на що вказує професор Галагіда, не можна ототожнювати всіх українців із радикалами з Організації українських націоналістів, які в той час вдавалися до насильства й терору - наприклад, організовували замахи на політиків.

- Українські середовища не були монолітними, найпопулярнішим на той час було центристське Українське національно-демократичне об’єднання, яке мало своїх представників у польському парламенті, - пояснює професор Ігор Галагіда.

- Більшість українців не любили Польщу як таку, але з іншого боку вони не брали участі в терористичній діяльності та не підтримували замахи, що їх чинили націоналісти. Нагадаємо також, що більшість українців виконали свій громадянський обов’язок захищати вітчизну в 1939 році, - додає.

В подібному ключі говорить і професор Гжегож Мотика.

- До українців дуже часто ставилися як до громадян другого сорту, - каже історик.

- Зокрема, пацифікація, яка відбулася у 1930 році, викликала в українців відчуття, що до них ставляться як до неповносправних громадян, дискримінують та знущаються. З цієї причини посилилися їхні симпатії до націоналістичного руху. Українські націоналісти виходили з того, що розділення слід поглибити, щоб створити прірву, яку неможливо подолати. З іншого боку, дискримінаційна політика польської влади безумовно сприяла загостренню польсько-українських стосунків перед війною, - зазначає професор Мотика.

Міф другий - "український": правда, що українці вбивали поляків, але й поляки вбивали українців, тому провина ділиться порівну на обидві сторони

Для початку надамо слово професору Гжегожу Мотиці.

- У цьому випадку про симетрію нема мови, - каже історик, - Керівництво українського підпілля вирішило спланувати деполонізацію території кількох довоєнних воєводств, де проживали сотні тисяч поляків, звідси й великі втрати серед польського населення. Щоправда, з польського боку були випадки винищення цілих сіл, що слід кваліфікувати як воєнні злочини, але це було викликано бажанням помсти, а іноді й для того, щоб застерегти українську громаду від підтримки націоналістів. Це, звичайно, мало ефект, протилежний очікуваному, і спіраль ненависті та насильства тільки продовжувала розкручуватися.

Різниця полягає в тому, що дії польського підпілля, навіть якщо вони були жорстокими і становили військові злочини, не мали характеру етнічної чистки - на чому часто наголошують в аналізах історики. Професор Гжегож Мотика підтверджує цю тезу: “Польські дії у відповідь мали характер помсти, що не змінює того факту, що, звісно, ці події були військовими злочинами”.

І є ще одна відмінність, - зазначає Гжегож Мотика. Командувач підрозділів Армії Крайової на Люблінщині, які брали участь в акціях проти українських сіл, був повідомлений, що органи Польської підпільної держави порушили кримінальні справи за вчинення цих злочинів.

- З українського боку таких процесів - покарання винних у військових злочинах і вбивствах польського мирного населення не було, - підсумовує історик.

Професор Ігор Галагіда зазначає, що суперечка про так звану симетрію у цій справі дуже часто зводиться до розбіжностей у поглядах на кількість жертв.

- Наразі дискусійним є питання про кількість жертв. Ми точно не знаємо, принаймні я, як історик, не наважився б точно сказати, скільки саме поляків було вбито. Безумовно, кілька десятків тисяч і точно більше, ніж українців, це не викликає сумніву. На мою думку, можна говорити про 75 тисяч, але це не підтверджені дані, - визнає він.

А як щодо кількості загиблих з українського боку?

- Група українських істориків під моїм керівництвом провела дослідження і зуміла встановити кількість убитих українців приблизно в 30 тисяч, у тому числі 20 тисяч відомих поіменно, з яких приблизно 10 тисяч - це жертви, які загинули від польських рук, але під чужим командуванням - німецьким або ж радянським, - каже Ігор Галагіда.

- Це моя особиста думка: поляків загинуло приблизно 75-80 тисяч, а українців до 30 тисяч, - підсумовує він.

Наведемо дані прийняті в польській історіографії: 80-100 тисяч жертв з польського боку і 10-20 тисяч жертв - з українського.

- Суперечка про кількість жертв і так звану симетрію провини або її відсутність є досконалим прикладом конфлікту пам'яті, - каже професор Ігор Галагіда.

Можна сказати, що кожна історіографія та історики, польські та українські, закріпилися на своїх позиціях. Вся проблема в тому, що кожна сторона пам'ятає про свої кривди і в результаті, з одного боку, перебільшує “свої” жертви, а жертви іншої сторони применшує. Ця ситуація мало зміниться, якщо обидві сторони не визнають жертв протилежної сторони "своїми". Це означає, що поляки вважатимуть українських жертв “своїми”, а українці - польських.

Міф третій - "польський": українці вбивали з особливою жорстокістю та тортурами, а поляки “лише” розстрілювали своїх жертв

Суперечка про вину - чия більша - стосується не лише кількості жертв, а іноді й масштабів жорстокості також.

У публічному просторі - особливо в середовищі "кресових" організацій та "захисників пам’яті Волині", лунають твердження, що на відміну від польських партизанів, які "гуманно" розстрілювали мирне українське населення, бандерівці перед смертю катували своїх жертв, садили на палю, здирали з них шкіру і виколювали очі. Тому їхня провина більша, ніж провина польських "месників".

Волинська різанина була жорстокою, в цьому немає сумніву. Поляків вбивали сокирами, вилами, звичайними палицями та іншим сільськогосподарським інвентарем і спалювали живцем. Це теж не викликає сумнівів. Були випадки ще “винахідливіших” тортур, включаючи саджання на палю та виколювання очей. Такі жахливі описи можна знайти в розповідях тих поляків, які пережили погроми.

Наприклад, у "Газеті Любуській" про погром у Людвіківці (за підрахунками, 13 липня 1943 р. від рук українських націоналістів там загинуло 183 людини, переважно чоловіків і хлопців старше 14 років, вони були спалені живцем у стодолі) згадувала кілька років тому Юзефа Галічанська:

"Мені 20 років, липень, ми вдома хліб пекли. Прокидаюся о четвертій ранку, корови вже надворі, мама їх вже вигнала. Раптом чую шум, дивлюся, Ісус Марія, українці бігають по дворах, люди кричать, я біжу босоніж, завертаю корів у хлів і, у якомусь несвідомому стані, вирішую їх подоїти (...) Потім я побачила ці речі... Це неможливо описати. Біля стодоли почали зв’язувати чоловіків колючим дротом. Я бачила, як вагітній жінці багнетом розрізали живіт і витягували дитину. Комусь вирізали ножицями язик і очі. У колясці лежить дитина, зарізана багнетом. Інші діти беруть її на руки і обіймають, щоб не здригалося".

Тож звірства українців проти поляків загальновідомі. Але чи виправдані твердження, що польські партизани "лише" розстрілювали людей? Виявляється, вони суперечать розповідям свідків польських погромів проти українців. Наприклад, можна згадати розповідь про поведінку польських пацифікаторів села Сагринь, де 10 березня 1944 року від рук партизанів Армії Крайової та "Селянських батальйонів" загинуло… Але, власне. Польські дослідники оцінюють кількість жертв приблизно в 230 осіб. Українці - у тисячу двісті (такі дані наводить в одній зі своїх статей професор Ігор Галагіда).

Проте залишимо поки що дані про кількість жертв і звернемо увагу на перебіг пацифікації самого села. Важливо, що автором наведеної нижче розповіді є не українець, а польський партизан, який описує поведінку свого товариша по зброї.

"(Спійманого українця - ред.) "Шакал" і кілька його помічників роздягли до кальсонів і почали бити дубцями. Спочатку били по підошвах ніг. Били до тих пір, поки шкіра не почала злазити клаптями, а тіло - відпадати шматками. Потім почали бити по грудях, щоб зламати ребра. "Шакал" був явно збуджений і виявляв дедалі більше бажання завдати полоненому якомога більше болю. Проте його жертва вперто мовчала. Втім невдовзі українець не зміг би вимовити жодного слова, навіть якби хотів. "Шакал" просунув його пальці між важкі сталеві двері і зачинив їх, ламаючи пальці жертви, які зламалися з глухим тріском. (…) Спочатку жертва кричала щосили, але поступово його крик слабшав, аж перейшов у тихий стогін, тіло здригалося від раптових конвульсій, і з кожним ударом "Шакала" чоловік харчав. (…) Зрештою обличчя чоловіка перетворилося на суцільне місиво, його грудна клітка запала, але він все ще видавав слабкі звуки, коли "Шакал" потягнув його за ноги до драбини, кинув додолу та потягнув за стодолу, щоб добити його там багнетом. (Ігор Галагіда, "Українські людські втрати в Люблінському окрузі (жовтень 1939-липень 1944 рр.) - попередній аналіз статистичних матеріалів", у: "Пам’ять і справедливість. Науковий часопис з новітньої історії", с. 382-383).

Стефан Квасневський "Віктор" - офіцер Армії Крайової - вважається ініціатором акції в Сагрині. В одному з інтерв’ю він заявив, що представив своєму начальству "необхідність радикальних дій у формі брутальних акцій, з метою змусити українців відмовитися від кровожерливої політики проти польського населення [...]". В подальшій частині цього інтерв'ю він зізнається, що "спроектував" всю акцію - як він сказав: "з ознаками повної жорстокості проти українських поселень, які є базами збройних набігів на польські села". На його думку, ця "жорстокість" мала б стримати українців від подальших вбивств поляків.

Я запитав істориків про жорстокість з обох сторін конфлікту.

Професор Гжегож Мотика згадав про жорстокість українців до поляків в одному із сіл, де зв’язаних мешканців було вбито сокирами, професор Ігор Галагіда про жорстокість польських партизанів в іншому селі, де місцевому священику відрубали голову лопатою. Проте жоден із них не заперечував, що жорстокість мала місце з обох сторін, української та польської. І що історики розставляють акценти трохи інакше?

- Ми сперечаємося, але в науковому середовищі це нормально, - каже професор Ігор Галагіда. Він додає, що знайомий з Гжегожем Мотикою багато років, неодноразово обмінювалися аргументами, не в усьому згодні, але жоден із них не заперечує того, що злочини відбувалися з обох сторін кривавого конфлікту.

Дослідники сходяться на думці, що питання особливої жорстокості в цьому випадку надзвичайно складне.

- Питання жорстокості, її причин, звідки вона взялася і з якою метою, настільки складна, що її неможливо висвітлити в маленькій статті, яку ви готуєте, - таке я почув від обидвох.

Що стосується ексгумації жертв волинського злочину, то, як переконують політики після вівторкової домовленості про ексгумацію, ми маємо прорив. Тепер суперечки про історичну пам’ять більше не будуть перешкодою для пошуково-ексгумаційних заходів. Проте обидва історики - і професор Гжегож Мотика, і професор Ігор Галагіда, налаштовані досить стримано оптимістично та скептично оцінюють ефекти, які настануть після політичної декларації.

- Я сприймаю слова політиків з надією, але тільки з надією. Я хотів би вірити, що за цими словами підуть дії, але поки цього не станеться, будь ласка, дозвольте мені зберігати здоровий скептицизм, - каже професор Гжегож Мотика.

Звідки такий скептицизм? Історик зазначає, що домовленості між президентом Анджеєм Дудою та президентом Володимиром Зеленським було досягнуто ще у 2020 році.

- Це був мудрий компроміс, який мав розблокувати процес ексгумації, - зазначає професор Мотика.

Домовленість полягала в тому, що польська сторона погодилася відновити одну раніше законно встановлену могилу, а натомість українська сторона мала "розблокувати" ексгумацію. Інститут національної пам’яті підготував експертний висновок, який унеможливлював відбудову цієї могили в первісному вигляді, тому підкарпатський воєвода не погодився на цю реконструкцію. У результаті українська сторона дійшла висновку, що угода не виконана.

- І ось так, в результаті дій Інституту національної пам’яті, всю угоду викинули на смітник. Влна так і не була реалізована. Дуже швидко ситуація повернулася до початкової точки, тобто до суперечки, з якою ми сьогодні маємо справу. Сподіваюся, що цього разу цього не станеться, - резюмує професор Гжегож Мотика.