"Я вставав на світанку і закінчував роботу вночі". Вони приїхали до Польщі і стали підприємцями

Наприкінці минулого року в Польщі працювало понад мільйон іноземців. За даними Головного статистичного управління, вони походили зі 150 країн. Деякі з них заснували компанії та надають можливість працювати іншим людям. Так само, як Даніель, Олександра та Горан.

Питаю одного з них, чому той, хто виробляв горщики для квітів в Україні, відкриває молочний бар у Польщі? 

- Я погуглив, що це взагалі означає той молочний бар. Дізнався, що це місце з домашньою, дешевою їжею. Я хочу, щоб їжа була доступна для всіх, тому що я знаю, що таке голод. Я пережив його під час російської атаки на Донбас у 2014 році, - пояснює Даніель Комм, 22-річний українець, який нині тримає молочний бар "Koperkowy" у Варшаві.

- Тоді моє місто заблокували. Не було змоги в'їхати чи виїхати. Військові мали доступ до харчів, бо забирали їх у цивільних з дому. У дідуся і бабусі, з якими я жив, були запаси харчів, але все довелося віддавати на армію. Проте на городі росли кабачки. І це те, що нам залишалося їсти, - каже він в інтерв'ю TVN24 Бізнес.

Тому сьогодні в його молочному барі ви можете поїсти всього за кілька злотих. 

- Супи коштують п’ять-шість злотих, вареники - дванадцять, сніданки - шість-сім злотих. Це також дешево. До нас приходить багато старших людей, а також українці, які важкою працею заробляють на життя. Такою є правда: українці приїхали сюди не на легку роботу. Вони не топ-менеджери. Тільки прибирають, готують і миють туалети, - зітхає.

Під час наступного вторгнення Росії в Україну у 2022 році Даніель Комм керував фабрикою квіткових горщиків. Її розбомбили.

- Майже всі заощаджені кошти витратив на допомогу постраждалим під час війни. Однак я мав шукати собі майбутнє, тому я приїхав до Польщі, до Варшави. Я відкрив свій перший молочний бар на Урсинові, - каже він.

Підрахував, що позичив у друга щось із дванадцять тисяч злотих. Домовився з власником приміщення про часткову оплату застави і можливість сплатити орендну плату за перший місяць наприкінці місяця. В результаті стартові витрати були не такими вже й високими.

- Я не кухар, але купив за сто п’ятдесят злотих дві каструлі, сковорідки, електроплитку і почав працювати. Я написав на папірці, що пропоную обіди по шістнадцять злотих, що все дешево і по-домашньому. Поступово почали приходити люди, і все почало розвиватися. Так я заробив гроші на професійні холодильники, обладнання та працівників, - каже він.

Наступним етапом було відкриття другого бару, цього разу у варшавському районі Мокотув. У "Кухонних революціях" Магда Гесслер назвала його "Koperkowy". 

- Магда Гесслер навчила нас працювати так, щоб ми могли розвиватися. Наш третій бар знаходиться поруч. Разом вони дають оборот вже на рівні 700 000 злотих. У мене працює двадцять людей з Польщі та України, - зазначає він.

Після трансляції епізоду на TVN Даніель Комм отримав понад десять тисяч повідомлень. 

- Одні підтримали, інші писали, щоб я уй*****в в Україну. Та друзів у бару однозначно виявилося більше, бо столики почали заповнюватися. У перші вихідні після "Кухонних революцій" ми мали оборот 42 000 злотих, - згадує він.

На його думку, справа зовсім не в грошах. 

- У мене є власна місія. Бар "Koperkowy", завдяки Магді Гесслер, покриває всі витрати та заробляє гроші. Ми можемо допомагати людям, ділитися їжею, продавати за нижчою ціною, працевлаштовувати тих, хто, можливо, не зможе влаштуватися деінде, - пояснює він.

За його словами, не має значення, звідки ти, скільки тобі років, який у тебе досвід, адже ти й так можеш багато чого досягти. 

- Половина мого життя - війна. Батьки покинули мене відразу після народження, тому я жив з бабусею і дідусем. Я покладаю велику надію на себе і вірю в людей. Я також вважаю, що в Польщі хороші умови для ведення бізнесу, тому що тут немає такої корупції, як в Україні, - каже він.

Він наводить приклад, коли польські чиновники пояснюють нормативні акти, пропонують різні рішення та допомагають.

- І ще допомагає те, що коли ми відкриваємо компанію, у нас майже нульовий ZUS (аналог ЄСВ в Україні - ред.). Також можна отримати дотацію на створення робочих місць. Завдяки цьому я отримав додатково 42 000 злотих, - каже він.

- Тут нема чого боятися, тому що це не східна країна, де є корупція, і коли приходить санінспекція, то не замкне тебе з дня на день. Тут чиновники хочуть допомогти, все пояснюють, але перевіряють, звичайно, потім. Але найголовніше, що на початку ніхто нічого тобі не зробить і не пхатиме патики в колеса, - зазначає він.

У сербському містечку Гуча щороку в серпні проходить фестиваль трубачів, так званий SABOR TRUBAČA. Туди приїжджають туристи з усього світу, кажуть, що їх буває навіть мільйон. "Guca" це також ресторан у Польщі, у Гжендах поблизу Тарчина. Горан Мілошевич, 54-річний серб, його власник, у нашій розмові наголошує, що, як і Даніель Комм, починав майже з нуля.

- Дванадцять років тому перша кухня мала такий вигляд, як у хаті в моєї бабці: дві шафи, стіл, газова плита та гриль, - описує він.

Він приїхав до Польщі в 1995 році і все життя працював кухарем. У Варшаві він був шеф-кухарем у відомих ресторанах, але, як зазначає, дванадцять років тому настав час відкрити щось своє.

- Мої друзі запитували, чи знаю я, що роблю, коли виїжджаю з Варшави, але я народився в селі. Я почуваюся тут чудово, і я хотів бути тут, - пояснює він.

Пригадує, що в "Гучі" він все зробив своїми руками. Йому допомагали батько, дядько та кухарі із Сербії. Вони робили це з любові до смачної їжі та гостинності. У своєму ресторані він познайомився і з дружиною Александрою, яка вісім років тому почала там працювати офіціанткою. У них двоє дітей.

- Тоді цей бізнес не приносив зисків. Була нервова атмосфера, - згадує Александра Мілошевич, дружина Горана.

На її думку, керувати рестораном - це не просто сидіти серед горщиків. Ви повинні знати, де і за скільки купувати якісні продукти, а також знати правила.

- Фірма стала сімейною, ми почали її вести разом.Я не був певна, чи клієнти повернуться за тридцять кілометрів від Варшави, щоб щось поїсти. Я думала, що те, чого Горан досяг за перші вісім років, - це його максимальні можливості, - каже вона.

Під час нашої розмови Горан посміхається на її слова. 

- У вихідні зараз вільних місць немає. Столик потрібно бронювати заздалегідь, щоб спокійно посидіти і відчути Балкани, - каже він.

Зауважує, що роками наполегливо працював задля цього.

- Я вставав удосвіта, а вночі закінчував роботу. Дружина з дитиною на руках запитала, чи знаю я, де домівка? І все, про що я міг думати, це робота, робота, робота. Тепер ми бачимо наслідки цього, - каже.

- Я думала про наше майбутнє. Горан був упертий і рішучий. Попри те, що поляки, які відвідували наш заклад на початку, хотіли свинячу відбивну, журек і флячки, тобто типову польську кухню. Їх довелося переконати спробувати балканську кухню: шашлик з баранини, юшку з ягнятини та асорті м’яса з грилю, - розповідає Александра.

Горан пояснює, що в 1990-х, після війни в колишній Югославії "ми побачили, що країну можна розділити, але кухню - ні".

- Наша традиція - добряче приправлене м’ясо на грилі. Тому я спілкувався з гостями в ресторані, заохочував їх спробувати страви, просив переказати своїм тіткам і дядькам, щоб вони теж прийшли до нас. Я запевнив їх, що вони отримають знижку. Перемагає гостинність і багато м’яса на тарілці, - розкриває він свій секрет.

Як йому ведеться бізнес у Польщі? 

- У порівнянні з Сербією - дуже добре, тому що там є корупція. Половину свого доходу потрібно платити державі. Офіси працюють упівсили. У Польщі, коли Горан заходить у будь-який офіс, його зустрічають з розкритими обіймами. У нас була лише одна важка ситуація сім років тому, бо був донос і приїжджала трудова інспекція, - згадує Александра.

- Було як у кіно. Прийшов інспектор і вирішив, що ми закриваємо заклад, бо перевірка. Ми всі були шоковані. Я злякалася. У нас було кілька людей із Сербії, і ми навіть не встигли їх зареєструвати в службі зайнятості. Після перевірки нам голови не відірвали, а вліпили штраф, але й пояснили, як оформити дозвіл на роботу та перебування в країні. Вони були корисними, а ми охоче вчимося, - згадує Горан, зазначаючи, що сьогодні в нього працює загалом дванадцять людей із Сербії, Польщі та України.

Найважчий момент? За їх словами, це пандемія. Вони думали, що ресторану кінець, але клієнти почали купувати їжу на виніс і завдяки цьому пережили.

- Сьогодні можна з’їсти суп приблизно за двадцять злотих. Разом із другою стравою це становитиме близько шістдесяти злотих. Ягнятина дорожча, але ми практично не заробляємо на такій продукції, бо втрачаємо маржу, - каже Горан.

І додає, що "вони не кнайпа ą-ę" (орієнтована суто на поляків - ред.). 

- До нас ходять усі: чорні, білі, жовті. І раді вітати всіх. Атмосфера як вдома. Ми гостинні, бо я відчув гостинність і від поляків. У 1995 році я не володів польською, але де б я не просив підтримки, я її отримував. Те саме відчують поляки, відвідавши Сербію. Навіть якщо ви говорите щось трохи англійською і трохи польською, ви все одно порозумієтеся. Завжди знайдеться хтось, хто допоможе, - запевняє Горан Мілошевич.