“Я повинна була з’їсти миску смердючої каші з щурячим послідом, інакше мене чекало покарання”. Це міг бути “стакан” або підвал

Вона виділялася серед жінок на цьому зібранні - переважно активісток і психотерапевток, які приїхали до Лєшна, щоб отримати знання та навички, необхідні для допомоги жінкам, які зазнали травми. Була спокійна, врівноважена і трохи справляла враження ніби думками була деінде, хоча уважно спостерігала за тим, що відбувалося навколо. Ввічлива, але серйозна. Усміхнена, але так якось сумовито, без спонтанних веселощів. Якби було одне слово, щоб описати враження, яке вона справила, цим словом була б “гідність”.

Я познайомився з Людмилою Гусейновою через рік після її звільнення - у листопаді 2023 року, на конференції “Надання цілісної допомоги особам, які пережили сексуальне насильство та тортури”, організованій у Лєшні “Polish Center for Torture Survivors” (“Польським Центром для тих, хто пережив тортури” - ред.).

- Сьогодні перед тим, як з тобою поговорити, я не спала всю ніч. Мені дуже складно, - зізналася Людмила Гусейнова.

- Але я вірю, що це має сенс. Я повинна говорити про це. Чим більше і голосніше я про це казатиму, тим краще. Тому що це приносить результати. Дуже конкретні. Умови утримання дівчат, які зараз

ув’язнені, дещо покращилися після того, як стало відомо, що коїться з жінками в російських в’язницях на окупованих територіях України.

Тому, можливо, я почну з початку.

9 жовтня 2019 року я, як і кожного дня, вийшла з дому. Біля мене зупинилася машина. Вийшов чоловік, взяв мою сумку і штовхнув мене на заднє сидіння. Був ще один, водій. Вони нічого не сказали. Я не знала, куди їду.

Мене заарештували за мою діяльність на користь України. Мабуть, я розповім, в чому вона полягала.

До 2014 року я працювала інженером на птахівничому підприємстві. У нас з чоловіком був будинок у Новоазовську, сад, повний квітів і собака Мірта. Але все це у нас було на території, яка була окупована так званою Донецькою народною республікою (ДНР).

Жила я, отже, у Новоазовську, на окупованій території. У 2014-2019 роках лінія розмежування між Україною та так званою Донецькою народною республікою проходила поблизу Маріуполя. У селі Октябрь був блокпост. Раз на місяць, іноді двічі, я виїжджала із Новоазовська (територія, підконтрольна тоді ДНР - ред.) до Маріуполя (тоді територія, підконтрольна Україні - ред.) і наступного дня поверталася. Щоб пройти через КПП в одну сторону, доводилося чекати сім-вісім годин. Увечері переходи закривали. Іноді доводилося ночувати на блокпосту, бувало, що й під обстрілами. А це не великі відстані. До війни ми їздили з Новоазовська до Маріуполя в театр чи кіно - хвилин двадцять на машині.

До Маріуполя я їздила організовувати допомогу, в основному - дітям. Це були діти зі інтернату (дитячого будинку - ред.) у Новоазвоську, який діяв до війни. Після того, як вона почалася, українська сторона не евакуювала дітей, а нова російська влада його (інтернат - ред.) ліквідувала. Тридцять дітей повернулися до своїх бабусь, дідусів та дядьків у місто Приморськ.

Тому я організувала для них благодійні збори. Спочатку возила їжу, потім одяг, взуття, далі - українські книжки, зошити, олівці, крейду, солодощі.

Але я також допомагала українським бійцям, які воюють на фронті - возила їм необхідні речі. І зробила величезну помилку.

На знак вдячності бійці з львівського батальйону подарували мені український прапор, на якому вони раніше розписалися. А я зробила собі фото з ними і з цим прапором. Воно було в мене на телефоні.

Хтось доніс на мене, що я активістка за Україну. Але про це я дізналася пізніше.

***

Тож повернімося до того фатального дня 9 жовтня 2019 року, коли мене затримали. В машині вони забрали в мене телефон. Переглядали фотографії, контакти, переписку та месенджери.

Відвезли мене в маленьке містечко, де знаходився ізолятор “міністерства державної безпеки ДНР”.

Після першого допиту мене знову посадили в машину. Ми повернулися додому. Обшук. Двоє таксистів, взятих з вулиці, перетрясли шафи, полиці та стелажі, а функціонери робили якісь нотатки. Серед іншого шукали прапор. Знайшли український прапор, але не той, що з підписами бійців. Той був захований в зовсім іншому місці. Вони були розлючені, що не можуть знайти його. Проте знайшли багато книжок, українських поетів, Тараса Шевченка, Ліни Костенко. Забрали комп'ютер і носії пам'яті.

В будинку були кіт і собака. Мій чоловік на той час був у Харкові. Коли ми йшли, я просила, благала їх, щоб дозволили дати сусідці один комплект ключів, щоб вона змогла зайти і погодувати тварин, щоб не прирікати їх на голодну смерть. Вони погодилися.

В машині мені одягли мішок на голову, я їхала у наручниках. Довго, дуже довго. Я думала, що мене просто хочуть залякати, що зараз десь викинуть

з тієї машини, заборонять в’їзд на окуповану територію, і все. Що мене зараз відпустять.

Коли машина зупинилася, я почула позаду грюкіт залізних воріт, почула якісь нові чоловічі голоси. Я усвідомила, що на свободу мене не випустять. Що потрапила до в'язниці.

Повели мене кудись. По якомусь будинку. В мене весь час був мішок на голові.

Сказали стати до стіни.

Заільнили одну руку.

Наказали роздягтися.

Я почала з кофти. Коли стягала її через голову, почав злазити мішок. Вони накинули на шию мотузку і затягнули її, щоб мішок лишався на місці.

Наказали роздягатися далі.

Сказали зняти все.

Я була гола, з мішком на голові, у наручниках.

Я нічого не бачила.

Лише чула.

Не знаю, скільки це тривало.

Півгодини.

Може, годину.

Аж поки не сказали, що вже кінець. Що можу одягатися.

***

У мене все ще був мішок на голові. Я намацала свій одяг на підлозі поруч. Вдяглася. Зауважила, що в штанях немає ременя а в черевиках нема шнурків.

Вони потягли мене по сходах. Я падала. Били ногами. Було боляче. Тягли далі.

Почула, як відчиняються двері, мене кудись заштовхнули.

Я почула жіночий голос, що вже можу стягти мішок, що я вже в “Ізоляції”.

***

Український письменник Станіслав Асєєв, який провів 962 дні у в'язниці “Ізоляція”, у своїй книзі “Світлий шлях. Концтабір у Донецьку” (виданій видавництвом KEW у перекладі Марціна Гачковського) написав:

"Тут знаходиться військова база, а при ній - одна з найжорстокіших в'язниць так званої Донецької народної республіки.В'язниця не має жодної категорії, офіційно вона не існує, неофіційно - в підвалах і камерах сидять кілька десятків людей. Навколо бетон і залізні труби - територію заводу я побачу лише після року відсидки, коли мені нарешті дозволять зняти мішок перед тим, як піти в душ. (...) Загальний обшук.Я ще не знаю, що обшукуватиме нас один найжорстокіших садистів. За бридкою іронією долі він займав тут посаду лікаря. (...) цього чоловіка було чути щоразу, коли він приїздив до Ізоляції. Зазвичай, як одержимий, він кричав на новачків у коридорі, обсипав їх найгіршими прокльонами, а вночі - разом із начальником цього закладу - тинявся по коридору й витягував ув’язнених із камер. Що з ними ставалося потім? Це залежало від кількості випитої горілки та фантазії мучителів”.

***

Стягнула мішок з голови, - продовжує розповідати Людмила.

Побачила камеру і жінку - співкамерницю.

Її звали Каріна Від неї довідалася, яких правил мушу тепер дотримуватися.

У камері були двоярусні ліжка. Моє було нагорі. Відразу над ним стеля і лампи, сильні прожектори, коли я могла лягти, світили прямо в обличчя, цілу ніч. Лежати треба було тільки на спині. Обличчям до прожекторів. Закривати обличчя нічим не можна.

З шостої ранку до десятої вечора не можна було лягати на нари. Весь час треба було стояти. Там були камери спостереження.

Одного разу я не витримала. За п'ятнадцять хвилин до двадцять другої години лягла на ліжко. “Не роби цього!” - кричала Каріна. “Я вже не витримую. Мені треба лягти”, - відповіла я.

Кроки в коридорі. Правило таке, що коли хтось відкриває двері до камери, треба негайно надягти мішок на голову і стати обличчям до стіни. А я лежу на ліжку. Натягаю мішок і вдаю, що переодягаюся, хоча насправді в мене не було нічого, жодного одягу, щоб переодягнутися. Вривається російський солдат. Крики, образи, лайка. Він хапає мене за ногу. Смикає. Я падаю з двоярусного ліжка на бетонну підлогу. “Наступного разу буде набагато гірше”, - кричить він. Виходить.

“Набагато гірше” могло означати опинитися в “стакані”. Це було приміщення, може метр на метр, може й менше, там було дуже холодно, вогко і смерділо. Там зачиняли, не було де сісти, тож доводилося стояти годинами. Замикали тебе, і ти не знала, скільки вони будуть так тримати. Годину, десять годин…

Був і підвал, холодний і вогкий. Ми там спали на підлозі. Давали півтора літра води на одного в день, ставили відро, щоб справляти потреби, не прибирали його. Навколо бігали щури.

Їсти не було що. Ув’язнені чоловіки ходили на “роботу”. Вона полягала в тому, що з замерзлих полів - тоді був листопад, уже де-не-де лежав сніг, збирали полишену мерзлу моркву та буряки. В мішках вони потрапляли до нас. У нас було три години, щоб почистити їх тупими ножами, обшкребти, а потім натерти. У холодній воді, звичайно. Наші долоні були здерті до крові.

Для мене голод не був проблемою. Стрес мені не дає їсти - я так реагую. Тож їла стільки, щоб залишитися живою, лише скоринку хліба, наприклад. Я не їла і худла. Солдати вирішили, що я оголосила голодну забастовку і треба мені вибити це з голови. Відтоді мені давали миску каші, брудної, смердючої, з щурячим послідом, і я мала це з’їсти. Інакше мене чекало покарання. Але я не могла цього взяти до рота. Моя співкамерниця ставала так, щоб загородити мене від камери, а я брала ту кашу в руку, підносила до рота, робила вигляд, що їм, а потім непомітно викидала її в поліетиленовий пакет і потім в унітаз. Це тривало тиждень. Солдати врешті вирішили, що зламали мене, і повернулася “нормальна” їжа. Тобто теж каша, але без екскрементів і не така смердюча. Або інколи переварені у воді макарони - такий собі “суп” на воді, інколи в ньому можна було знайти маленький шматочок моркви.

Вже рік, як я вийшла із в’язниці, та досі не можу їсти варене. Я їм тільки сире. У в'язниці мріяла про смак оселедця. Зараз іноді їм оселедеця, а ще хліб і копчене м'ясо. Аби лиш не варити. Вареного до рота не візьму.

***

Котрогось дня мене покликали підписати свій вирок. Що я екстремістка. У них на мене була досьє. На багатьох людей вони готують такі папки перед тим, як їх заарештувати. У моїй течці було п'ять доносів від п'яти донощиків. Двох з них я знала особисто, трьох - взагалі не знала. Погрожували мені. Солдати мені погрожували. Що битимуть, катуватимуть, відправлять “на відпочинок”, тобто в підвал, що могло бути рівноцінно смертній карі. Я підписала.

28 листопада 2019 року після п’ятдесяти днів “Ізоляції” мене перевели до іншої в'язниці.Там у камері було п'ять двоярусних ліжок, їх поставили одне біля одного. На цих ліжках спало двадцять жінок. Серед нас були наркоманки - наркотики вони отримували від російських солдатів. Серед них були жінки, хворі на СНІД. Вони різали собі тіло лезами від бритви, наприклад, коли приходив наркотичний голод, а самих наркотиків бракувало. Треба було остерігатися, щоб не заразитися їхньою кров’ю.

Панував туберкульоз. У якийсь момент половина з нас захворіла. Поверхом вище була лікарняна палата з трохи кращим харчуванням. Були серед нас і психічно хворі жінки. З ними також треба було бути обережним і не наближатися до них. Вони могли в нападі гніву кинутися, наприклад, з олівцем і поранити. Такі ситуації траплялися. Були жінки, засуджені за вбивство. І були такі ж, як і я, “політичні”.

З тієї камери запам'ятався сморід. Жахливий сморід. Не було як помитися. Психічнохворі розмазували кал в кутку, де в підлозі була дірка, яка служила туалетом. Камера не провітрювалася. Бігали щури. Багато в'язнів курили цигарки, але не тільки цигарки - курили що завгодно. У мене тоді вже було з собою кілька книг, мені їх передав мій адвокат. Вони виривали сторінки, скручували в рулони і курили сам лише папір.

Кілька десятків днів нас взагалі не випускали з тієї камери. Потім ми могли вийти на дах, який ми називали “пейзажем”, де на просторі сім на сім кроків ми могли стояти купою і дихати свіжим повітрям.

Я мусила боротися. Мусила захищатися від психічно хворих жінок з нападами люті. А також мусила здобути собі становище в камері, тюремний авторитет.Боролася. Довелося битися.

***

Коли проходив референдум (23-27 вересня 2022 року відбулися “референдуми” щодо приєднання т.зв. Донецької народної республіки, т. зв Луганської народної республіки та Запорізької та Херсонської областей до Росії, їх результати сфальсифіковані та не визнаються міжнародним співтовариством - ред.), до камери прийшов адвокат і дали нам підписати референдумні картки. Вони кричали: “Підпишіть, що хочете до Російської Федерації!” Погрожували, що якщо ми не підпишемо, то потрапимо в набагато гіршу тюрму. Або що нас уб'ють. Я зазначила, що я проти входження українських земель до складу Росії. Крім мене так зробили ще троє дівчат.

Тому, коли вони прийшли через три тижні і дали двадцять хвилин, щоб зібрати свої речі, я подумала, що вони забирають мене до тієї гіршої в’язниці, можливо, десь у глибині Росії. Або що мене зараз уб'ють.

Возили нас два дні, машиною і навіть літаком. Знову: мішки на головах, пропахлі кров'ю і блювотою тих, хто їх вдягав до мене.

Казали, що скоро нас уб'ють. Аж поки ми не дісталися Запоріжжя.

Запоріжжя, 17 жовтня 2022 року. У бік білого прапора, біля якого стоїть український військовий прямує колона жінок. Виглядають наче тіні. Ідуть спочатку повільно, потім розуміють, куди йдуть, помічають прапор, солдата, додають ходу, наприкінці майже біжать.

Назустріч свободі.

В інший бік прямують звільнені з українського полону російські солдати.

Того дня з російського полону було звільнено 108 жінок, у тому числі 37 евакуйованих з маріупольського комбінату “Азовсталь”, 11 офіцерів, 85 осіб рядового і сержантського складу, а також жінок, захоплених на території самопроголошених республік на Донбасі до початку Росією. повномасштабної агресії проти України.

Серед тих останніх і Людмила.У російському полоні вона пробула 3 роки. 1104 дні, якщо бути точним.

Лєшно, 24 листопада 2023 року. Конференція триває.

Я дізнаюся, що Людмила - ця непомітна, навіть мініатюрна українка стає все більш відомою, і не лише в Україні та Польщі, тим, що вимагає справедливості - покарання своїх кривдників. Вона подала скаргу до Європейського суду з прав людини. Написала в ній, що була піддана тортурам і зазнавала сексуального насильства. Сьогодні вона є активісткою

організації SEMA UKRAINE, яка підтримує жінок, що зазнали сексуального насильства та воєнного зґвалтування в Україні.

Людмила бере слово між доповідями спеціалістів з психотравматології та міжнародного права. Вона стоїть посеред залу з мікрофоном:

- Я тут, щоб голосно сказати про своїх сестер-бранок, які зараз переживають те, що я пережила у російському полоні. Це відбувається постійно. У російських в'язницях досі перебувають жінки, яких викрали з політичних мотивів і за підтримку України. За нашими оцінками, зараз їх близько двох тисяч.

Їх тут ніхто не називає “жертвами воєнних зґвалтувань і тортур”. Тому що поняття “жертва” стигматизуюче. В англійській мові є термін "survivor”. Це той, хто вижив завдяки своїй силі та рішучості. Це поняття не має відповідника в польській мові. Тому їх називають “вцілілі”. Ці жінки - войовниці, героїні, а ніякі не жертви.

Людмила демонструє фотографії наступних ув’язнених і катованих жінок.

- Слава Україні! - лунає в залі.

- Героям слава! - відповідає аудиторія.

***

Людмила Гусейнова - одна з героїнь документального фільму Мартини Войцєховської “А що, як завтра війна скінчиться?”, присвяченого вцілілим з України - жінкам, які потрапили до російських в’язниць.

***

Після конференції я попросив Людмилу надіслати мені презентацію. Зробила це, як вона зізналася, охоче, сподіваючись, що ми опублікуємо світлини ув’язнених українських жінок.

- Ці жінки були незаконно викрадені та незаконно утримуються в російських тюрмах на окуповани

політв'язні. Їх піддають тортурам, таким же, як я пережила, - розповіла Людмила. Вона переконувала, що світ повинен дізнатися про їхню долю, оскільки завдяки міжнародному тиску їх можливо вдасться звільнити.

- Хотілося б, щоб вони не були анонімними. Пам’ятаймо, що вони - матері, дружини, у них є рідні та друзі, які на них чекають, - додала вона.

Нижче ми публікуємо матеріал, підготовлений на основі презентації Людмили Гусейнової та додаткової інформації про ув’язнених, яку нам надала Людмила. У матеріалі є зображення кількох ув’язнених росіянами жінок. Лише семи.

Нагадаємо, за підрахунками українських організацій, що борються за права жінок, у російських в'язницях утримується близько двох тисяч українських жінок-політв'язнів.

Сердечно дякую Катерині Маховській за допомогу у створенні матеріалу.